Г 7-8  

|Г 7r| Люба моя Матінко, образ, у якому я хотіла представити Вам темряву, яка сповиває мою душу, так само недосконалий, як нарис у порівнянні зі зразком, однак не хочу довше писати про це, бо боюся сказати блюзнірство….. Боюсь навіть, що вже й так забагато сказала...

Ах! нехай Ісус мені пробачить, якщо я зробила Йому прикрість, але Він добре знає, що, не маючи радості Віри, я намагалася принаймні виконувати її вчинки. Вважаю, що протягом року я зробила більше актів віри, ніж протягом цілого свого життя. З кожним новим приводом до боротьби, коли мої вороги приходять провокувати мене, я поводжуся відважно; знаючи, що участь у поєдинку –  це боягузтво, я повертаюся спиною до своїх супротивників, не зволивши навіть подивитися їм в обличчя, і біжу до мого Ісуса, кажу Йому, що готова пролити останню краплю крові[i], щоб визнати, що Небо існує. Кажу Йому, що я щаслива, що не тішуся цим прекрасним Небом на землі для того, щоб Він відкрив його у вічності бідолашним невіруючим. Тому, незважаючи на це страждання, яке відбирає в мене всю радість, все-таки можу волати: –  "Господи, Ти сповнюєш мене РАДІСТЮ в УСЬОМУ, що робиш (Пс 91)[ii]". Пс 91,5 Бо хіба ж існує більша радість, ніж радість страждати заради Твоєї любові?.. Що глибше страждання [й] менш помітне для очей створінь, то більше воно радує Тебе, о, мій Боже, але якби, що неможливо, Ти сам не знав мого страждання, я була б так само щаслива, якби завдяки ньому могла стримати хоча б один гріх проти Віри або відкупити його[iii]…..

|Г 7v| Люба моя Матінко, можливо, Вам здається, що я перебільшую своє випробування, справді, якщо Ви судите з почуттів, які я висловлюю у своїх віршиках, написаних цього року, маю здаватися Вам душею, переповненою потішенням, для якої завіса віри майже роздерлася, а все-таки….. для мене це вже не завіса[iv], це стіна, яка підноситься до небес й закриває зоряний небосхил….. Коли я співаю про щастя Неба, вічне володіння Богом, не відчуваю жодної радості, адже співаю просто про те, у що ХОЧУ ВІРИТИ. Правда, іноді найменший промінчик сонця падає просвітлити мою темряву, тоді випробування на мить вщухає, але потім спогад про цей промінь, замість того, щоб приносити мені радість, справляє так, що темрява стає ще густішою.

О, Матінко моя, ніколи я не відчувала так добре, який Господь[v] лагідний і милосердний, Пс 102,8 послав мені це випробування тільки тоді, коли я вже мала сили його витримати, раніше, думаю, воно позбавило б мене відваги….. Зараз воно нищить усе, що могло б виявитися природним задоволенням у прагненні Неба, яке в мені є... Люба Матінко, зараз мені здається, що ніщо не заважає мені злетіти, адже в мене вже немає великих прагнень, хіба що тільки те, щоб любити так, щоб аж померти від любові... 9 червня[vi]

|Г 8r| Люба моя Матінко, дуже дивуюся, бачачи те, що я написала Вам учора, що за карлючки!.... у мене так сильно тремтіла рука, що не могла писати далі, сподіваюся, сьогодні писатиму більш розбірливо, бо я вже не в ліжку, а в гарненькому біленькому кріслечку...

О, Матінко моя, я добре відчуваю, що все, що Вам кажу, не має продовження, але відчуваю також потребу представити Вам мої теперішні почуття, перш ніж почну говорити про минуле, бо пізніше, можливо, можу забути про них. Передусім хочу сказати Вам, як сильно я зворушена всією Вашою материнською ніжністю, ах! вірте мені, моя люба Матінко, серце Вашої дитини переповнює вдячність, вона ніколи не забуде всього, чим Вам завдячує…..

Матінко моя, найбільше мене зворушує новенна, якою Ви молитеся до М[атері] Б[ожої] Переможної, меси, які Ви замовили, щоб випросити мені зцілення. Я відчуваю, що всі ці духовні скарби приносять багато добра моїй душі; на початку новенни я казала Вам, Матінко моя, що треба, щоб Пресвята Діва Марія зцілила мене або забрала на Небо, бо мені здавалося дуже сумним для Вас і для спільноти мати на утриманні молоду хвору монахиню; зараз я погоджуюся хворіти ціле життя, якщо це приносить задоволення Господу, погоджуюся навіть на те, щоб моє життя було дуже довгим, єдина милість,

|Г 8v| якої я прагну, –  це щоб воно було обірване любов'ю.

О! ні, я не боюся довгого життя, не ухиляюся від боротьби, адже Господь –  твердиня моя, Він навчає мої руки боротьби, мої пальці війни. Він мій Спаситель. У Ньому покладаю надію –  Пс 143. –  Пс 143,1-2 Так само, я ніколи не просила у Господа померти молодою, правда, завжди сподівалася, що така Його воля. Часто Господь задовольняється прагненням працювати для Його слави, і, як знаєте, Матінко моя, мої прагнення дуже великі, також, як знаєте, Ісус подав мені не одну гірку чашу, Лк 22,42 яку віддалив від моїх уст, перш ніж я її випила, але не раніше, ніж я скуштую її гіркоту. Люба Матінко, Святий цар Давид був правий, співаючи: Як це добре, як це гарно, коли брати живуть разом Пс 132,1 у досконалій єдності. Це правда, я дуже часто це відчуваю, але ця єдність тут на землі має реалізовуватися саме серед жертв. Я прийшла до Кармелю зовсім не для того, щоб жити разом із моїми сестрами, але тільки для того, щоб відповісти на поклик Ісуса; ах! я добре передчувала, що життя з рідними сестрами мусить бути приводом для постійного страждання, якщо не хочеться потурати людській природі. Як можна казати, що більш досконалим є віддалитися від своїх близьких?... Чи коли-небудь закидали братам, що вони б'ються на одному полі битви, чи закидали їм, що вони разом злітали, щоб зірвати пальму мучеництва?.... Без сумніву, вважалося,



[i] Справді, Тереза дописала Кредо в кінці Євангелія, яке завжди носила з собою, власною кров'ю: "Очікую воскресіння померлих і життя вічного у майбутньому віці. Амінь"... –  разом зі спільнотою вірних Тереза доручає себе вірності Ісуса і Його формальній обітниці. Допомога й вірність Ісуса –  це перший і формальний предмет її довіри.

[ii] Цей вірш теж дописаний у кінці її Євангелія.

[iii]Усе це страждання, навіть якби було невідоме Богові ("що неможливо"), –  аби "стримати" лише один "гріх проти віри" або "відкупити" його. Яка ж гаряча й любляча віра Терези! Якщо трохи раніше вона робила наголос на спасінні своїх "братів" "грішників" (на їхнє "виправдання", франц. "justifi" –  cation , Г 6r), то тут, готова відкупити байдужість і помилки інших, робить акцент непрямо на славі Божій, Любові, яка відкрила себе. Її "хліб болю" за "цим столом, переповненим гіркотою, за яким їдять бідні грішники" ("стіл гіркоти" взагалі всіх стражденних, а не власне "стіл грішників" –  вираз, дуже поширений у зв'язку з Терезою, але абсолютно їй невідомий, вона ніде не вживає його в своїх творах). Це та сама Тереза, чотирнадцятирічна дівчина, яка вирішила "духовно стояти біля підніжжя Хреста, щоб приймати Божу Росу, яка спливає з нього, розуміючи, що потім муситиме розсівати її на душі" (А 45v). Однак, якщо Тереза тоді молилася за грішників, як мати за своїх "дітей" (А 46v), за десять років стає щоразу більше сестрою у стосунку до грішників і своїх невіруючих "братів" (Г 6r). Усвідомлюючи свою солідарність з усіма, у благодаті й у слабкості, молиться у множині, "від свого імені" й "від імені своїх братів": "Помилуй нас, Господи, бо ми бідні грішники!" (Г 6r). Готова пролити кров, щоб визнати й відкупити, Тереза бере на себе гріх інших, несе його й відплачує за нього, як і за найменшу тінь гріху в самій собі. "Мати душ" і "наречена" розіп'ятого й воскреслого Ісуса (М 2v), віруюча до останньої краплі своєї крові, діє, наскільки лише можливо, щоб Ісус відкрив Небо "у вічності бідним невіруючим" (Г 7r), її "братам".

[iv] Ця завіса весни 1887 р., "прозора й легка", описана в А 48r.

[v] Ісус, прихований у цілковитій темряві, разом з тим не є через це для неї відсутній чи далекий, адже Тереза постійно єднається з ним: "З кожним новим приводом до боротьби (...) біжу до мого Ісуса" (Г 7r). Стражденна й занурена у сумі, в ночі віри Тереза справді пізнає ("ніколи не відчувала так добре") милосердну допомогу Ісуса –  і "наскільки"! Це таємниця рівноваги (не втрачаючи "відваги", скаже вона зараз) й радості, які пронизують Рукопис Г.

[vi] Дата була дописана пізніше олівцем. Без сумніву, Тереза хотіла пригадати другу річницю свого Посвячення себе Милосердній Любові. Оскільки вона почала Рукопис Г 3 червня, сім записаних аркушів можна поділити на сім днів.