A 8-10

|A 8r| грається кубиками з малою, час від часу сваряться, Селіна поступається, щоб мати перлину до своєї корони. Я мушу карати цю бідну дитину, яка інколи має страшні припадки злості, коли щось відбувається незгідно з її бажанням, кидається на землю в розпачі, вважаючи, що все пропало. Бувають моменти, коли це сильніше за неї, так, що вона аж задихається. Це дуже нервова дитина, але, з іншого боку, дуже мила й дуже розумна, все пам'ятає"[i] . Бачите, Матінко, як багато мені бракувало, щоб бути дівчинкою без вад! Про мене не можна було навіть сказати, що я  "чемна, коли сплю", бо вночі була ще більш рухливою, ніж удень, скидала з себе всі ковдри, а потім (так само, уві сні) вдарялася об дерев'яну спинку ліжка –  тоді прокидалася від болю й казала: "Мамо, мене  стукнули!.." Бідна Мамуся мусила вставати й переконувалася, що я справді мала гулі на лобі, що була  стукнута, так що зрештою треба було  прив'язувати мене до ліжка. Щовечора Селіна приходила зав'язувати купу шнурків, аби не дозволити малій  стукатися й будити маму. А оскільки цей спосіб виявився ефективний, відтоді я стала  чемна, коли  спала…… Є ще й інша вада, яку я мала (коли не спала), що про неї Мама не говорить у своїх листах, –  це велике самолюбство. Подам Вам тільки два приклади, аби не робити свого оповідання занадто довгим. Одного дня Мама мені сказала: "Терезо моя, якщо ти поцілуєш землю, дам тобі один су". Один су –  це було для мене ціле багатство, і щоб його заробити, не треба було принижувати мою   велич, адже через мій  малий зріст не було великої відстані між мною та землею. Але моя гордість збунтувалася від

|A 8v| думки про  "цілування землі", я випросталася й сказала Мамі: О! Ні, Мамусю, краще я обійдуся без су!...

Іншого разу ми мали йти до Гроньї до пані Моньєр[ii]. Мама сказала Марії, щоб та вбрала мене у гарну блакитну сукню кольору Неба, прикрашену мереживом, але щоб не залишала моїх рук неприкритими, аби не обпекло мене Сонце. Я дозволила мене вдягти з байдужістю, яку повинні мати діти мого віку, але внутрішньо думала, що була б набагато гарніша з голими ручками.

З такою натурою, як моя, якби мене виховували Батьки, не наділені чеснотами, або ж навіть якби мене балували, як Луїза[iii] Селіну, я стала б дуже поганою, а може й пропащою…… Але Ісус чував над Своєю малою нареченою, хотів, щоб усе перетворювалося на її добро, навіть її вади, які, вчасно опановані, послужили їй до зростання в досконалості... Оскільки я мала  самолюбство, але також  любов до добра, щойно почала мислити серйозно (а це сталося, коли я була ще дуже маленька), достатньо було мені сказати, що щось не є  добрим, аби мені не хотілося, щоб це повторювали двічі…… Із задоволенням помічаю в листах Мами, що мірою мого зростання я приносила їй дедалі більше втіхи. Оскільки я мала навколо себе тільки добрі приклади, природно, хотіла їх наслідувати. Ось, що вона писала 1876 р.[iv]: "Щодо Терези, яка іноді хоче долучатися до виконання практик[v]. Ця чарівна дитина тендітна, наче жива тінь, але її серце чутливе. Вони з Селіною дуже люблять одна одну, їм досить бути удвох, щоб не було нудно, щовечора, щойно закінчать обід, Селіна йде по свого півника, одним порухом руки ловить курку для Терези. Мені це не вдається, але вона така жвава, що один стрибок –  і вже впіймала. Потім обидві приходять зі своїми птахами, сідають біля

|A 9r| каміну й так граються дуже довго.  (Це маленька Роза подарувала мені курку й півня, півня я дала Селіні). Одного дня Селіна спала зі мною, а Тереза спала на третьому поверсі в ліжку Селіни [й] благала Луїзу, щоб та знесла її додолу, щоб її вдягли. Луїза йде по неї й знаходить порожнє ліжко –  Тереза почула Селіну й спустилася разом із нею. Луїза їй каже: "Отже, не хочеш прийти вдягтися?" –  "О, ні, Луїзо, ми як дві курочки, нас не можна розлучати!" –  й кажучи це, обидві цілувалися й обіймалися... Потім увечері Луїза, Селіна й Леоні пішли до католицького гуртка[vi] й залишили бідолашну Терезу, яка добре розуміла, що вона ще надто мала, щоб туди йти, й казала: "О, якби мене хоча б поклали в ліжко Селіни!.." Але ні, не поклали... вона нічого не сказала й залишилася сама з маленькою лампою. За чверть години спала глибоким сном..."

Ще якось Мама пише[vii]: "Селіна й Тереза –  нерозлучні, годі зустріти дітей, які дужче любили б одне одного. Коли Марія приходить, щоб робити урок із Селіною, бідолашна Тереза заливається слізьми: ой-ой, що з нею станеться, її мала подруга йде!... Марії стає її шкода, вона бере її з собою, й бідна мала впродовж двох або трьох годин сидить на стільці, їй дають нанизувати бусини або шматок тканини, щоб шити, вона не сміє поворухнутися, й часто в неї виривається глибоке зітхання. Коли в неї нитка вислизає з голки, намагається її знову всилити. Це цікава картина: бо не може цього зробити, але не сміє перешкоджати Марії. Потім видно дві великі сльозини, які скочуються по її щоках… Марія

|A 9v| дуже швидко її втішає, всилює нитку в голку, й бідолашне янголятко посміхається крізь сльози…"

Я пригадую, що справді не могла залишатися без Селіни, воліла радше відійти від столу, перш ніж закінчу десерт, ніж не йти за нею. Щойно вона вставала, я крутилася на своєму високому стільці, просячи, щоб мене спустили, й ми йшли гратися разом. Іноді ми йшли з донькою префекта[viii], і це мені дуже подобалося, бо вона показувала нам парк і різні гарні іграшки, але я йшла туди радше для того, щоб зробити приємне Селіні, оскільки я сама більше любила залишатися в нашому садку й  шкребти мури, бо ми виколупували всі блискучі камінці, які там знаходилися, а потім ішли продавати їх Татові, який  дуже серйозно в нас їх купував.

У неділю, оскільки я була замала, щоб іти на богослужіння[ix], Мама залишалася зі мною вдома, щоб за мною наглядати. Я була дуже чемна, й під час меси ходила тільки навшпиньках, але щойно бачила, як відчиняються двері, –  вибухала невимовною радістю, бігла назустріч моїй  гарній Сестричці,  вбраній, як каплиця[x]… й волала: "О! Моя Селіно, дай мені швидше свяченого хліба!"[xi] . Іноді вона його не мала, коли приходила занадто пізно до церкви… Що ж робити? Я не могла обійтися без нього, це була "моя меса"…. Але спосіб знайшовся швидко: "Не маєш свяченого хліба – то зроби його!" Сказано – зроблено. Селіна стає на стілець, відчиняє шафу, бере хліб, відрізає маленький шматок і  дуже серйозно промовляє над ним  Радуйся, Маріє, потім подає його мені, а я, зробивши знак хреста, з’їдаю його  дуже побожно й переконуюся, що він має  смак

|A 10r|  свяченого хліба….

Часто ми влаштовували духовні конференції[xii]. Ось приклад з листів Мами[xiii]: "Наші улюблені малі, Селіна й Тереза – це блаженні ангелочки, вони мають ангельські натури. Тереза – радість, щастя й гордість Марії, це неймовірно, як Марія пишається нею. Справді, вона робить несподівані, як на свій вік, зауваження, повчає ними Селіну, вдвічі старшу за неї. Одного дня Селіна запитала: "Як це так, що Господь може бути в такій маленькій гостії?". А мала відповідає: "Це зовсім не дивно, бо Бог – всемогутній". –  "Що означає Всемогутній?" –  "Ну, це означає, що Він робить все, що хоче!.."

Одного дня Леоні, вважаючи, що вона вже завелика, аби гратися ляльками, прийшла до нас обох із повним кошиком сукенок і гарних шматків тканини, призначених для шиття, а згори лежала її лялька. "Будь ласка, сестрички, –  каже нам, –  вибирайте, віддаю вам це все". Селіна простягла руку й узяла кілька стрічок, що їй подобалися. Замислившись на хвилю, я теж простягла руку й сказала: "Я вибираю все!" – і безцеремонно забрала кошик. Свідки цієї сцени визнали, що я зробила слушно. Навіть Селіна не додумала про те, щоб образитися (зрештою, їй не бракувало іграшок, адже її хрещений батько[xiv] обсипав її подарунками, а Луїза завжди знаходила спосіб, щоб знайти для неї все, що вона тільки забажає).

Цей короткий опис мого дитинства – зміст усього мого життя. Пізніше, коли мені відкрилася досконалість, я зрозуміла, що аби стати святою, треба багато страждати, завжди шукати того, що найдосконаліше, й забувати про себе, я зрозуміла, що існують ступені досконалості й що кожна душа

|A 10v| добровільно відповідає на запрошення Господа, може зробити для Нього мало або багато, –  одним словом, вибрати серед жертв, про які Він просить. Тоді, так як у дні мого раннього дитинства, я вигукнула: "Боже мій, я вибираю все. Не хочу бути святою наполовину, не боюся страждати для Тебе. Побоююся тільки однієї речі: зберегти мою волю. Візьми її, адже "я вибираю все", чого хочеш Ти!..."

Мушу зупинитися: я не маю ще говорити Вам про свою юність, а тільки про чотирирічну пустунку. Пам'ятаю сон, який наснився мені приблизно в тому віці та закарбувався глибоко в моїй уяві. Однієї ночі мені снилося, що я вийшла сама погуляти в садку. Коли дійшла до сходів, якими треба було піднятися, щоб туди потрапити, то затрималася з жахом. Переді мною, біля альтанки[xv], стояла діжка для вапна, а на тій діжці із дивовижною рухливістю танцювали двоє бридких малих  чортиків, попри праски, що їх вони мали на ногах. Раптом вони поглянули на мене своїми полум'яними очима, й тієї самої миті, виглядаючи більш наляканими, ніж я, зіскочили з бочки й побігли ховатися в пральні, яка знаходилася навпроти. Бачачи, що вони такі боязливі, я вирішила довідатися, що вони там роблять, і наблизилася до вікна. Бідолашні чортенята були там, бігали по столах і не знали, що робити, щоб сховатися від мого погляду. Іноді наближувалися до вікна, дивилися з тривогою, чи я ще там, а щоразу бачачи мене, знову починали бігати у відчаї. –  Без сумніву, цей сон не має в собі нічого надзвичайного, а все ж таки я гадаю, що Господь дозволив, щоб я його запам'ятала, аби довести мені, що душа в стані благодаті зовсім не має боятися бісів, бо вони –  боягузи, готові тікати від погляду дитини……..



[i] Лист пані Мартен віл 5 грудня 1875 р. до Поліни. Терезі було три роки без одного місяця.  

[ii] Народжена в родині Жільбер, сестра пані Тіфен, яка була хресною матір'ю Леоні. Родина Жільбер мешкала в Алансоні навпроти ювелірно-годинникової майстерні пана Мартена й мала замок ("дім у селі", каже Мати Агнеса у своїй копії ІД від 1936 року) у Гроньї, за 4 км від Алансона. 

[iii] Луїза Маре (1849-1923), служила в родині в Алансоні. 

[iv] Лист до Поліни від 8 листопада 1876 р. Терезі було три роки й дев'ять місяців. 

[v] "Практики" –  вчинки зречення своєї власної волі, маленькі жертви. 

[vi] Заснований в Алансоні 1875 року Католицький гурток містився по вул. де ла Гар, у будинку № 34, в парафії Нотр-Дам. Там провадилися розваги й концерти. 

[vii] Лист до Поліни від 4 березня 1877 р. Терезі було чотири роки й два місяці. 

[viii] Женні Бешар, донька префекта департаменту Орн, добра подруга Селіни. Префектура в Алансоні містилася по вул. Сен-Блез, навпроти будинку родини Мартен. 

[ix] Недільні "богослужіння" в парафіяльному костелі: зранку меса, ввечері Вечірня, за якою безпосередньо йшла Комплета (Повечір’я) й благословення Пресвятими Дарами.

Недільні "богослужіння" в парафіяльному костелі: зранку меса, ввечері Вечірня, за якою безпосередньо йшла Комплета (Повечір’я) й благословення Пресвятими Дарами. 

[x] Мати Агнеса записує на своїй копії ІД від 1936 р.: "Вираз, який часто жартома вживав мій батько". 

[xi] Роздавання на Сумі "свяченого хліба" – давній звичай. Під час свят це були солодкі дріжджові булочки. Такий звичай довго зберігався по селах. 

[xii] Тобто спільні духовні розмови, які проводилися в деяких монаших спільнотах. – Слід звернути увагу на гумор, який містить це формулювання. 

[xiii] Лист до Поліни від 10 травня 1877 р. Терезі було чотири роки й чотири місяці. 

[xiv] Віталь Роме (1830-1916), добрий друг пана Мартена. 

[xv] Не плутати з садом Бюісонне в Лізьє, ми все ще в Алансоні! "Сад" дому знаходився позаду, до нього вела маленька приватна вуличка довжиною в тринадцять метрів, між двома приватними маєтками: треба було "піднятися сходами", разом чотири сходини, щоб потрапити до вулички, звідки одразу було видно "альтанку" в глибині саду. Чортики, яких Тереза бачила уві сні, щойно зрозуміли, що вона їх помітила, залишили "бочку" біля альтанки й перетнули сад, аби сховатися в "пральні", розташованій на першому поверсі будинку, що прилягав до саду (власником її була родина Мартен, вікна виходили в "сад"). Отже, у своєму сні Тереза погналася за чортиками, спочатку вуличкою, потім у саду, аж поки дісталася "вікна", щоб подивитися.