A 64-65

|A 64r| пророчо заповідаючи йому мучеництво... То і рука Нареченого Дів, Царя Слави лежить на сяючому чолі Його Вірного Слуги, Мф 25,21 й ніколи вже ця славна рука не припинить спочивати на чолі, яке оточила славою!... Одкр 7,3

Мій любий Тато дуже занепокоївся, побачивши мене всю в сльозах, вийшовши з аудієнції, він зробив усе, що міг, щоб мене потішити, але марно…… У глибині серця я відчувала великий мир, адже зробила абсолютно все, що було в моїх силах, аби відповісти на те, чого прагнув від мене Господь, але цей мир був у глибині, а гіркота переповнювала мою душу, оскільки Ісус мовчав. Здавалося, що Він відсутній, ніщо не виявляло Його присутності….. Того дня навіть сонце не насмілилося світити, й гарне блакитне небо Італії, затягнуте хмарами, не припиняло плакати разом зі мною... Ах! це був кінець, моя подорож не мала вже для мене жодної привабливості, адже її мета залишилася недосяжною... Однак останні слова Святішого Отця мали мене потішити: чи не були вони справжнім пророцтвом? Попри всі перешкоди, те, чого хотів Господь, сталося. Він не дозволив створінням робити те, що вони хотіли, а змусив їх виконувати Його волю…. Трохи раніше я присвятила себе Дитяткові Ісус, щоб бути Його маленькою іграшкою, я сказала Йому, щоб не поводився зі мною, як із коштовною іграшкою, що на неї діти тільки дивляться, не маючи відваги до неї доторкнутися, але як із м'ячиком[i], який не має ніякої цінності, який можна кидати на землю, бити ногою, проколювати, залишити в кутку або ж притулити до серця, якщо це буде Йому приємно. Одне слово, я хотіла розважити маленького Ісуса, зробити Йому приємне, хотіла піддатися Його дитячим забаганкам……..Він вислухав мою молитву……….

У Римі Ісус проколов свою маленьку іграшку, захотівши побачити, що там усередині, а потім, побачивши, задоволений Своїм відкриттям, впустив малий

|A 64v| м'ячик і заснув….. Що Він робив під час Свого солодкого сну і що відбувалося з покинутим м'ячиком?... Ісусові снилося, що Він продовжує гратися Своєю іграшкою, піднімаючи й кидаючи її, а потім, покотивши її дуже далеко від Себе, притулив до серця, вже не дозволяючи, щоб вона коли-небудь віддалилася від Його ручки……..

Розумієте, моя люба Матінко, як сильно засмутився м'ячик, опинившись на землі.... Однак я не припиняла сподіватися всупереч усякій надії. Рим 4,18 За кілька днів після аудієнції у Св. Отця Тато пішовши відвідати брата Симеона[ii], зустрів у нього О. Ревероні який був дуже чемний. Тато жартома дорікнув йому, що той не допоміг мені у важкій справі, а потім розповів історію своєї Царівни братові Симеону. Достойний старець слухав його розповідь дуже зацікавлено, навіть зробив кілька нотаток, і сказав зі зворушенням: "В Італії такого не буває!.." Гадаю, ця зустріч справила дуже добре враження на О. Ревероні, всю наступну частину подорожі він не припиняв доводити мені, що нарешті переконався в моєму покликанні.

Назавтра після того пам'ятного дня ми мали з самого ранку виїжджати до Неаполя й Помпеї. На нашу честь Везувій гримів цілий день, випускаючи разом з гарматними пострілами густий стовп диму. Сліди, які він залишив на руїнах Помпеї, вражаючі: показують могутність Бога, Який "Споглядає на землю, і вона тремтить, дотикає гір, і вони димлять"…… Пс 103,32

Я хотіла би прогулятися серед цих руїн сама, пороздумувати про крихкість людських речей, але велика кількість подорожніх значною мірою приглушувала меланхолійний настрій знищеного міста.... Неаполь був повною протилежністю, велика кількість двоконних екіпажів зробила прекрасною нашу подорож до монастиря Сан-Мартіно на

|A 65r| високому узгір'ї, яке височіє над цілим містом. На жаль, коні, що нас везли, щомиті лякалися, і кілька разів я навіть думала, що настала моя остання година. Марно наш візник повторював магічне слово італійських кучерів: "Арріраu, арріраu...", –  бідні коні хотіли перевернути диліжанс. Нарешті, з допомогою наших ангелів-хранителів, ми дісталися чудового готелю. Протягом усієї подорожі ми мешкали в царських готелях, навколо мене ще ніколи не було такої розкоші. І це був саме той випадок, коли кажуть, що багатство не дає щастя, адже я була б щасливішою під солом'яною стріхою з надією на Кармель, ніж серед позолоченої ліпнини, сходів з білого мармуру, шовкових покривал з гіркотою в серці.... Ах! як добре я відчула, що предмети, що нас оточують, не приносять радості, вона знаходиться в наглибшій глибині душі, її можна так само добре мати у в'язниці, як і в палаці. Доказом є те, що я щасливіша в Кармелі, навіть серед внутрішніх і зовнішніх випробувань, ніж у світі, оточена зручностями життя, й особливо радістю батьківського дому!....

Моя душа була занурена в сум, однак зовні я не змінилася, оскільки вважала, що ніхто не знав про моє прохання, представлене Св. Отцеві. Невдовзі я переконалася, що було навпаки, і коли залишилася у вагоні сама з Селіною (інші пасажири під час кількахвилинної зупинки пішли до буфету), побачила, що О. Легу, генеральний вікарій Кутансу, відчиняє двері купе й, дивлячись на мене з посмішкою, каже: "І що? Як почувається наша маленька кармелітка..." Тоді я зрозуміла, що все паломництво знає про мою таємницю. На щастя, ніхто мені цього не казав, але з доброзичливих поглядів, якими дивилися на мене, я зрозуміла, що моє прохання не викликало поганого

|A 65v| враження, навпаки….. В маленькому містечку Ассізі я мала нагоду сісти до одного диліжансу з О. Ревероні –  честь, якої не удостоїлася жодна жінка протягом усієї подорожі. Ось як я отримала цей привілей. Після відвідування місць, напоєних благоуханням чеснот Св. Франциска і Св. Клари ми пішли нарешті до монастиря Св. Агнеси, сестри Св. Клари. Я досхочу споглядала голову Святої, а коли виходила однією з останніх, помітила, що загубила пояс. Я шукала його серед натовпу, якийсь священик змилувався наді мною й допоміг мені, і коли знайшов, я побачила, що він пішов, а я залишилася сама, продовжуючи шукати, оскільки мала пояс, але не могла його надягти, бо бракувало застібки.... Нарешті я побачила, що вона блищить у кутку. Взяти її й прикріпити до стрічки було недовго, але попередня праця забрала багато часу, і я дуже здивувалася, коли опинилася перед церквою сама, всі численні диліжанси зникли, крім екіпажу О. Ревероні. Що робити? Бігги за екіпажами, яких я вже й не бачила, ризикувати спізнитися на потяг і стривожити любого Татуся чи попросити місця в екіпажі О. Ревероні?.. Я вирішила зупинитися на останньому. Надавши обличчю люб'язного виразу і намагаючись виявити якнайменше збентеження, попри те, що була страшенно збентежена, я описала йому свою критичну ситуацію, чим збентежила його самого, адже його екіпаж був повний найповажніших панів з усього паломництва, отже не було жодної змоги знайти ще одне місце, але один дуже елегантний пан поспішно вийшов, допоміг мені сісти на його місце, а сам скромно сів поруч із кучером. Я була схожа на білку, яка потрапила в пастку, поставлену на щурів, і далеко мені було до зручності серед усіх тих поважних панів, а особливо перед найбільш грізні ним , навпроти якого мене посадили…. Однак він був


[i] Символ іграшки, точно окресленої як м’ячик, був підкинутий Терезі сестрою Агнесою під час розмови наприкінці жовтня або на початку листопада 1887 р. Він виражений в одному вірші (надрукованому на маленьких аркушах) о. Жана Леонарда (1815-1895), абата Фонфруада.  

[ii] З конгрегації Шкільних Братів (1814-1899).