A 60-61

|A 60r| Але найбільшою нашою втіхою було те, що ми отримали самого Ісуса 1 Кор 3,16 в Його домі й стали Його живим храмом у тому самому місці, яке Він ушанував Своєю присутністю. Згідно зі звичаєм, який панує в Італії, Чаша зі Св. Дарами зберігається в кожному храмі лише на одному вівтарі, й лише там можна прийняти Св. причастя. Цей вівтар був у самій базиліці, де Св. дім, наче коштовний діамант, зачинений у скриньці з білого мармуру. Це нас не зробило б щасливими –  ми хотіли приступити до причастя в самому діаманті, а не в скриньці..... Тато, зі своєю звичною лагідністю, зробив, як усі, але Селіна і я пішли шукати священика, який нас завжди супроводжував і який саме готувався служити месу в Санта-Каса, за спеціальним привілеєм. Він попросив також дві маленькі хостії, які поклав на патені разом зі своєю великою, –  і розумієте, моя люба Матінко, яке було наше захоплення, що ми обидві прийняли Св. причастя в тому благословенному домі!.... Це було щастя цілком небесне, що його не можуть виразити слова. Що ж буде, коли ми отримаємо причастя у вічній оселі Небесного Владики?... Тоді не буде видно кінця нашій радості, не буде вже суму через від'їзд, і щоб узяти щось на пам'ять, ми вже не муситимемо потайки шкрябати стіни, освячені Божою присутністю, адже Його дім буде нашим домом на цілу вічність.... Він не хоче дати нам дому на землі, задовольнився лише тим, що показав його нам, щоб ми полюбили убогість і приховане життя. Дім, який Він береже для нас, –  це Його Палац слави, в якому не побачимо вже Його прихованим в образі дитини чи білої гостії, а таким, який Він є в сяйві Своєї нескінченної краси!!!.... 1 Йн 3,2

Залишилося мені тепер говорити тільки про Рим –  мету

|A 60v| нашої подорожі, місце, де я сподівалася знайти втішення, а знайшла хрест!.. На момент нашого приїзду була ніч, і оскільки ми заснули, нас збудили залізничники, які кричали на вокзалі: "Рома, Рома". Це був не сон. Я була в Римі!...[i]

Перший день ми провели за мурами, і, здається, це був найпрекрасніший день, адже всі пам'ятки зберегли відбиток старовинності, тоді як, бачачи красу готелів і магазинів у центрі Рима, можна подумати, що перебуваєш у Парижі. Ця прогулянка римськими околицями залишила мені солодкі спогади"[ii]. Зовсім не буду оповідати про місця, які ми відвідали –  є достатньо книжок, які їх описують в усій їхній красі, –  а тільки про головні враження, які відчула. Одним із найсолодших було те, яке змусило мене тремтіти, коли я побачила Колізей. Нарешті я бачила арену, на якій стільки мучеників пролило свою кров за Ісуса, –  я вже готувалася поцілувати землю, яку вони освятили, але яке ж розчарування! Посередині була тільки купа уламків, виглядом яких мали задовольнитися паломники, адже бар'єр забороняє ввійти –  і, зрештою, ніхто не мав бажання дістатися середини тих руїн.... Як можна приїхати до Рима й не відвідати Колізей?.. Мені це здавалося неможливим, я вже не слухала пояснень гіда, в моїй голові була тільки одна думка: зійти на арену.... Побачивши працівника, який проходив повз мене з драбиною, я готова була вже попросити її в нього. На щастя, не реалізувала свою ідею, бо він вважав би мене божевільною.... В Євангелії сказано, що Марія Магдалина, весь час залишаючись при гробі й нахиляючись багато разів, щоб зазирнути всередину, врешті побачила двох ангелів. Йн 20,11 Як і вона, цілковито визнаючи неможливість виконання моїх мрій,

|A 61r| я все одно продовжувала нахилятися в бік руїн, до яких хотіла зійти. Врешті-решт, я побачила не ангелів, а те, що шукала, й гукнула радісно до Селіни: "Ходімо швидше, зможемо пройти!..." Ми миттєво переступили бар'єр у місці, де руїни були врівень із ним, і вже пробиралися по камінню, яке осипалося під нашими ногами.

Тато дивився на нас, здивований нашою відвагою, одразу сказав нам повертатися, але дві втікачки вже нічого не чули, і як воїни відчувають, що посеред смертельної небезпеки їхня відвага зростає, так само й наша радість: що більше зусиль ми докладали для досягнення предмету своїх прагнень, то більше вона зростала. Селіна, більш передбачлива, ніж я, слухала провідника, й, пам'ятаючи його слова про те, що на якомусь маленькому камені, позначеному хрестом, боролися мученики, кинулася його шукати. Невдовзі, коли вона його знайшла й ми впали навколішки на ту освячену землю, душі наші з'єдналися в одній молитві.... Серце моє сильно билося, коли вуста наблизилися до пилу, вкритого пурпуром крові перших християн, я просила про дар мучеництва заради Ісуса й відчула в глибині серця, що моя молитва почута!..... Все це сталося дуже швидко. Взявши кілька камінців, ми повернулися до зруйнованих стін, щоб знову розпочати наш небезпечний план. Тато, бачачи, які ми щасливі, не зміг нас насварити, і я добре бачила, що він пишався нашою відвагою….. Господь напевно оберігав нас, адже паломники зовсім не помітили нашого подвигу, оскільки були осторонь від нас і, без сумніву, оглядали прекрасні аркади, біля яких гід звертав їхню увагу на "встановленних на них малих КОРНІШОНІВ і ХТИВЦІВ"[iii], тому ані вони, ані "добродії священики" не знали, яка радість переповнює наші серця.......

Катакомби[iv] теж справили на мене приємне враження. Вони точно такі, якими я їх

|A 61v| собі уявляла, читаючи житія мучеників. Я провела там частину пообіднього часу, але здавалося, що не більше кількох хвилин, –  настільки атмосфера, якою там дихаєш, здавалася благоуханною..... Звичайно, треба було взяти якусь пам'ятку з катакомб, тому, дозволивши процесії відвідувачів трохи віддалитися, Селіна і Тереза прослизнули аж у глибину колишнього гробу Св. Цецилії і взяли землю, освячену її присутністю. Перед поїздкою до Риму я не вшановувала цю святу якимось особливим чином, але, відвідавши її дім, перетворений на храм, місце її мучеництва, довідавшись, що вона проголошена царицею гармонії, не завдяки прекрасному голосу чи талантові до музики, а для спогаду про дівочу пісню, яку вона проспівала для свого Небесного Нареченого, прихованого в глибині її серця, я відчула до неї щось більше, ніж пошану: справжню  ніжність подруги... Вона стала моєю улюбленою святою, якій я повіряла свої найпотаємніші думки... Все в ній захоплює мене, особливо її відданість, її безмежна довіра, що зробили її здатною заохочувати до дівочої чистоти душі[v], які ніколи не прагнули інших радостей, як тільки радості земного життя....

Свята Цецилія подібна до нареченої з Пісні пісень, бачу в ній "Хор у військовому таборі"! Пнп 7,1 Життя її не було чимось іншим, як тільки мелодійною піснею серед найтяжчих випробувань, і це мене не дивує, адже "святе Євангеліє спочиває на її серці" А в її серці спочивав Наречений Дів!.......

Відвідини церкви Св. Агнеси теж були дуже солодкі для мене, бо я пішла туди до подруги  дитинства, довго розповідала їй про ту, яка так добре носить її ім'я, і доклала всіх зусиль, щоб отримати одну з реліквій Ангельської покровительки моєї любої Матері, щоб привезти їй,


[i]Паломники приїхали туди в неділю ввечері 13 листопада. Залишалися в місті аж до ранку четверга 24 листопада. Родина Мартен мешкала в Південному Готелі на Віа Каполе Касе №56.  

[ii]Але також і велику втому! Пані Беснар з Лізьє, яка їхала до Риму в тому самому купе, що й родина Мартен, "любила розповідати, що у вечері першого дня "Тереза", якій було тоді 14 років, була така стомлена, що простягнулася на підлозі, сперла голову на коліна й так проспала частину ночі".

[iii] Замість "карнізи" й "купідони". Тереза з гумором пригадує тут помилки, які робив у французькій мові гід. [Прим, перекладача: cornichon –  корнішон, дурень, замість corniche –  карниз; cupide –  хтивий, замість cupidon –  купідон].

[iv] Катакомби Сан Каллісто на Віа Аппіа.

[v] Тереза оспівує всі ці теми у своєму вірші Свята ЦециліяN 3): покликана до дівоцтва й мучеництва, Цецилія скерувала на той самий шлях Валеріана.