A  6-7

|A 6r| після її повернення з навчання у Візиток[i], бажаючи отримати честь бути допущеною до її кімнати під час уроку, який вона давала Селіні, я була дуже чемна й робила все, що вона хотіла, тому мене обдаровували подарунками, які попри свою малу вартість справляли мені величезну радість.

Я дуже пишалася своїми двома старшими сестрами, але справжнім  ідеалом мого дитинства була Поліна.... Щойно я навчилася говорити, а Мама питала мене: "Про що думаєш?" –  відповідь була незмінна: "Про Поліну!.." Іншого разу водила пальчиком по кахлях і казала: "Пишу: Поліна!.." Часто чула, як казали, що Поліна, звичайно, буде  монашкою, –  тоді, мало розуміючи, що це означає, я думала:  Я  теж  буду монашкою. Це один із моїх перших спогадів, і з того часу я ніколи не перемінила рішення!....... Це Вас, моя люба Матінко, Ісус вибрав, щоб заручити мене із Собою. Вас тоді не було зі мною[ii], але вже тоді утворився зв'язок між нашими душами.... Ви були моїм  ідеалом, я хотіла бути схожою на Вас, й це саме Ваш приклад притягнув мене уже в дворічному віці до Нареченого дів.... О! Скільки солодких думок я б хотіла тобі довірити! –  Але мушу продовжувати історію квіточки, цю повну й головну історію, адже коли б я хотіла говорити про подробиці її ставлення до "Поліни", мала б занедбати все інше!....

Моя люба маленька Леоні теж займала велике місце в моєму серці. Вона дуже любила мене, вечорами саме вона мене доглядала, коли вся родина виходила на прогулянку.... Мені здається, що я й досі чую гарні пісеньки, які вона співала, аби мене приспати.... в усьому вона шукала можливості зробити мені приємне, тому й мені було б дуже сумно, якби я справила їй прикрість.

|A 6v| Дуже добре пам'ятаю її перше причастя[iii], особливо від моменту, коли вона взяла мене на руки, щоб я разом із нею увійшла до плебанії. Мені видавалося таким гарним те, що мене несе старша сестра, вся в білому, як і я!.... Ввечері мене поклали спати рано, бо я була надто мала, щоб залишитися на святкуванні, але зараз ніби наяву бачу Тата, який прийшов під час десерту, несучи своїй царівні шматочки піраміди з торту…… Наступного дня або за кілька днів ми пішли з мамою до подруги[iv] Леоні. Гадаю, що саме того дня наша добра Мамуся повела нас за мур, щоб ми випили вина після вечері (якою нас почастувала бідолашна пані Дагоро), бо не хотіла засмутити добру жінку, але хотіла також, щоб нам нічого не бракувало...... Ах, яке ж ніжне серце Матері, що випереджувально виявляє свою любов у тисячі різних способів, про які ніхто б і не подумав!...

Тепер залишилося сказати про любу Селіну, дорогу подругу мого дитинства, –  але спогадів так багато, що не знаю, які вибрати. Візьму кілька уривків з листів, які мама писала до Вас у монастир Візиток, але не копіюватиму всього, бо це було б надто довго.... 10 липня[v] 1873 (рік мого народження) писала Вам так: "Мамка[vi] принесла Терезу в четвер, мала весь час сміялася, особливо подобалася їй Селіна, в її присутності вибухала сміхом. Можна було б сказати, що вона вже хоче гратися, –  і скоро так і буде, бо вона стоїть на ногах твердо як кілок. Як на мене, ходити почне рано, матиме добру вдачу, здається дуже розумною й має задоволене личко вибраниці...."

|A 7r| Я виявляла свої почуття до Селіни передусім після повернення від мамки. Ми дуже добре розумілися, тільки я була набагато жвавіша й набагато менш наївна, ніж вона. Хоча я була на три з половиною роки молодша, здавалося, що ми однолітки.

Ось уривок з листа Мами[vii], який Вам покаже, наскільки Селіна була лагідна, а я недобра: "Мою Селіну цілковито приваблює чеснота, це найглибше почуття її душі. Її душа чиста й відчуває відразу до зла. Що ж до маленької пронози, ще не надто добре відомо, як буде: вона така мала, така розсіяна... Вона розумніша від Селіни, але набагато менш лагідна, а передусім має майже непереможну впертість: коли каже "ні", ніщо не може змусити її поступитися, можна було б на цілий день зачинити її в підвалі –  радше спатиме там, ніж скаже "так"......

А все-таки має золоте серце, любить ластитися й дуже щира. То дуже цікава картина, коли вона біжить за мною, щоб висповідатися: Мамо, я штовхнула Селіну, тільки один раз, раз її вдарила, але більше не буду. (І так з усім, що робить). У четвер увечері ми пішли на прогулянку в бік вокзалу –  вона неодмінно хотіла увійти до зали очікування по Поліну, приємно було бачити, як радісно вона біжить перед нами. Але коли побачила, що треба повертатися замість того, щоб сісти в потяг і їхати по Поліну, плакала всю дорогу додому".

Ця остання частина листа нагадує мені те щастя, яке я відчувала, бачачи, що Ви повертаєтеся від Візиток. Ви, Матінко, брали мене на руки, а Марія брала Селіну, і тоді я обсипала Вас пестощами й відхилялася

|A 7v| назад, щоб милуватися Вашою товстою косою.... потім Ви давали мені плитку шоколаду, що її берегли три місяці, знаючи, який це для мене рідкісний скарб!... Я пригадую також подорож до Ле-Ман[viii] –  тоді, власне, я вперше їхала потягом. Що то була за радість –  бачити, що подорожую сама з Мамою!.. Але, вже й не знаю чому, я розплакалася, й бідна Мамуся могла представити Тітоньці в Ле-Ман лише нестерпну малу  бридулю, всю червону від сліз, пролитих під час дороги…… У мене не збереглося жодних спогадів про зустріч, за винятком моменту, коли тітонька подала мені маленьку білу мишку і кошичок з бристольського паперу, повний цукерок, на яких  царювали дві гарні цукрові каблучки, якраз на мій палець –  я одразу тоді закричала: "Як же гарно, буде каблучка для Селіни". Але, о, як шкода! Хапаю мій кошик за дужку, подаю другу руку Мамі й виходимо –  за кілька кроків дивлюся на мій кошик і бачу, що майже всі цукерки розсипалися по вулиці, ніби камінчики Хлопчика-Мізинчика.... Придивляюся пильніше й бачу, що одна з коштовних каблучок розділила долю цукерок.... Я не мала вже нічого, щоб дати Селіні!... отже, впала у відчай, прошу, щоб ми повернулися по моїх слідах, а мама, здається, не звертає на мене уваги. Це було вже занадто, після  сліз приходить крик... Я не могла зрозуміти, що вона не поділяє мого непокою, й це збільшувало мій біль....

Тепер повертаюся до листів, які Мама пише Вам про Селіну й про мене, –  це найкращий спосіб, який можу знайти, щоб познайомити Вас із моєю вдачею. Ось уривок, де мої вади світяться живим світлом: "Ось Селіна



[i] Тобто як вихованка Візиток в Ле-Ман, яких залишила 2 серпня 1875 р. Терезі було тоді два роки й сім місяців.  

[ii] Поліна постійно перебувала у Візиток в Ле-Ман, за винятком великих канікул: Нового Року й Пасхи. 

[iii] 23 травня 1875 р., Терезі було тоді два роки й майже п'ять місяців. 

[iv] Армандін Дагоро. Пані Мартен дуже перейнялася справою цієї бідної дитини, яку тероризували дві удавані "монашки", так що шукала для неї "Прибіжища" й звернулася до поліції (пор. Zelie MARTIN, Correspondance familiale, Lisieux, 1958,Листи 128-129). Перше видання "Історії душі" засвідчує у примітці (с. 12), що в день першого причастя Леоні й Армандін, останню пані Мартен "вдягла за звичаєм, що панував у заможних родинах Алансона. Ця дитина ані на мить не покинула Леоні в той чудовий день, а ввечері під час святкування її посадовили на почесному місці". 

[v] Насправді це лист від 1 липня. 

[vi] Розалія Коснар, яку в родині Мартен називали "маленька Роза" (1836-1908), дружина Муаза Тайє, мати чотирьох дітей, мешкала в Семалле, селі, розташованому за  8 км на північ від Алансона. Тереза мешкала там від 15 чи 16 березня 1873 р. до 2 квітня 1874 р. 

[vii] Лист від 14 травня 1876 р. Терезі було три роки й чотири місяці. 

[viii] Понеділок 29 березня 1875 р.