A 58-59

|A 58r| глибини яких не міг зміряти погляд, здавалося, готові були нас поглинути.... або чудове маленьке село з мальовничими гірськими хатами й дзвіницею, над якою м'яко колихалися кілька сліпучо-білих хмаринок.... далі було широке озеро, позолочене останніми променями сонця; спокійні й чисті хвилі, що позичили в Неба колір лазурі, змішаний із відблисками заходу, представляли перед нашими очима найпоетичніше і найзахоплююче видовище, яке тільки можна побачити.... В глибині широкого горизонту було видно гори, невиразний силует яких міг би сховатися від наших очей, якби їхні сніжні вершини, засліплюючо-блискучі в променях сонця, не додавали ще однієї привабливої риси озеру, яке нас захоплювало………

Коли я дивилася на всю цю красу, в душі моїй народжувалися дуже глибокі думки. Мені здавалося, що вже розумію велич Бога й чудеса Неба... Монаше життя уявлялося мені таким, яким воно є, зі своїм підпорядкуванням, маленькими жертвами, принесеними в тіні. Я розуміла, як легко сконцентруватися на собі, забути про високу мету свого покликання, й говорила собі: Пізніше, в час випробування, коли, наче в'язень, у Кармелі зможу споглядати лише маленький шматочок зоряного Неба, пригадаю собі те, що бачу зараз, ця думка додасть мені відваги і я легко забуду про свої дрібні, бідні інтереси, бачачи велич і могутність Бога, Якого єдиного хочу любити. Мене не спіткає нещастя прив'язатися до соломинок тепер, коли "моє СЕРЦЕ ПЕРЕДЧУВАЄ, що Ісус приготував для тих, хто Його любить!..." 1 Кор 2,9

Після захоплення могутністю Господа я могла також захоплюватися тією, яку Він дав Своїм створінням. Першим італійським містом, яке ми відвідали, був Мілан. Кафедральний собор, весь із білого мармуру, з такою кількістю статуй, що вони могли б створити майже незліченний народ,

|A 58v| ми роздивилися до найменших подробиць. Селіна і я були безстрашні, завжди перші, йдучи одразу за Його Екселенцією, щоб побачити все, що стосувалося реліквій святих, і добре чути його пояснення. І так, коли він служив Пресвяту Жертву на гробі Св. Карла, ми були разом із татом за вівтарем і схилялися головами на релікварії, в якому було тіло Святого, вбраного в понтифікальні шати. І так було скрізь За винятком моментів, коли треба було входити туди, куди не дозволяла єпископська гідність, –  тоді ми чудово вміли залишити Його Преосвященство... Залишаючи боязким дамам затуляти долонями обличчя, зійшовши на висоту перших дзвіничок, що увінчували кафедральний собор, ми йшли за найвідважнішими паломниками й доходили аж до вершини останньої мармурової дзвіниці, з насолодою бачачи під нашими ногами місто Мілан, численні мешканці якого були подібні до малого мурашника….. Зійшовши з нашого п'єдесталу, ми розпочали свої прогулянки в диліжансах, які мали тривати місяць і назавжди наситили моє прагнення їздити без утоми! Кампо Санто[i] викликав наше захоплення ще більше, ніж кафедральний собор: усі ті статуї з білого мармуру, які, здається, оживив геніальний різець, на широкому полі померлих розміщені з певного роду недбалістю, що, з мого погляду, тільки збільшує їхню привабливість.... Так і хочеться втішати ідеальні фігури навколо вас. Їхній вираз такий справжній, а їхній біль такий спокійний і повний відстороненості, що неможливо не розпізнати думки про безсмертя, які, напевно, переповнюють серця митців, які створили ці шедеври. Ось дитина кидає квіти на могилу своїх батьків –  здається, мармур втратив свою вагу, а ніжні пелюстки ніби вислизають з рук дитини, вітер ніби розсіює їх і ніби

|A 59r| розвіває вельони вдів і стрічки, якими прикрашені коси дівчат. Тато був захоплений так само, як і ми. У Швейцарії він був стомлений, але тепер, віднайшовши веселий настрій, радів з прекрасного видовища, яке ми спостерігали, його мистецька душа проявлялася у виразі віри й захвату, який з'являвся на його гарному обличчі. Один літній пан (француз), який, безсумнівно, не мав такої поетичної душі, позирав на нас куточком ока і, хоча складалося враження, що він шкодує про свою нездатність поділяти наші почуття, казав із невдоволенням: "О, які ж ентузіасти ці французи!" Гадаю, цей бідний пан вчинив би краще, якби залишився вдома, адже, здавалося, був цілком невдоволений подорожжю, він часто опинявся біля нас, і з уст його завжди сипалися скарги: він був незадоволений диліжансами, готелями, особами, містами –  зрештою, всім.... Тато зі своєю звичайною великодушністю намагався його потішати, поступатися йому своїм місцем і т.д….. врешті, йому завжди усюди було добре, адже він мав вдачу цілком відмінну від удачі свого невихованого сусіди... Ах! скільки цікавих постатей ми зустріли, як цікаво вивчати світ, коли невдовзі маєш його залишити!.....

У Венеції картина цілковито змінилася, замість галасу великого міста можна було почути серед тиші лише вигуки гондольєрів і шелест потривоженої веслами води. Венеція не позбавлена привабливості, але мені видалася сумним містом. Палац дожів прекрасний, але й він сумний, з усіма своїми просторими апартаментами, в яких виставлено для огляду вироби з найшляхетнішого мармуру, золота, дерева й картини найбільших майстрів. Віддавна вже його склепіння не чують голосу губернаторів, які присуджували вироки життя і смерті в залах, через які ми проходили... Вже не страждають бідні в'язні, яких дожі замкнули в темницях і

|A 59v| підземних кам'яних льохах.... Відвідуючи ці жахливі в'язниці, я почувала себе ніби за часів мучеників і хотіла б залишитися там, щоб їх наслідувати!.... Але треба було швидко виходити звідти й пройти мостом зітхань, названим так через зітхання полегшення, які виривалися у приречених, коли вони, визволені нарешті з жахливих льохів, воліли радше померти, ніж повернутися до них....

Після Венеції ми поїхали до Падуї, де вшанували язик Св. Антонія, а потім у Болоньї Святу Катерину, яка зберігає слід поцілунка Дитятка Ісуса. Багато подробиць я могла б розповісти про кожне місце і про тисячу дрібних обставинок нашої подорожі, але ніколи б не закінчила, тому опишу тільки головні деталі.

Я з радістю залишила Болонью, –  це місто стало для мене нестерпне через студентів, якими воно сповнене і які вишиковувалися в ряд, коли нам, на нещастя, треба було йти пішки, а особливо через маленьку історію, яка зі мною сталася з приводу одного з них[ii], –  я була щаслива, що ми вирушили до Лорето. Мене не дивує, що Пресвята Діва Марія вибрала це місце, щоб перенести сюди свій благодатний дім –  мир, радість і бідність тут царюють так нероздільно. Все просте й примітивне, жінки зберегли своє чудове італійське вбрання і не перейняли, як в інших містах, паризької моди, –  врешті, Лорето мене зачарувало! Що сказати про святий дім?.. Ах! я була глибоко зворушена, коли опинилася під тим самим дахом, що й Святе Сімейство, коли споглядала стіни, на які Ісус дивився своїми божими очима, коли ступав по землі, яку Йосип зрошував своїм потом, де Марія носила Ісуса в своїх обіймах, а ще раніще –  у своєму лоні….. Я бачила кімнатку, в якій ангел зійшов до Пресвятої Діви Марії... Поклала свій розарій до мисочки Дитятка Ісуса... Які захоплюючі ці спогади!..


[i] Цвинтар у Мілані. 

[ii] Селіна розповідає: "Ми були разом на пероні вокзалу й чекали на тата, щоб сісти у вагон. Тереза була дуже гарна, й часто можна було почути шепіт захвату людей, які проходили повз неї. Несподівано один студент підбіг до неї, схопив в обійми, кажучи їй не знаю які компліменти. І вже ніс її. "Але, розповідала вона, я обдарувала його таким поглядом, що він злякався, ослабив обійми й утік, засоромлений"." (пор. Сестра Цецилія, Розповідає Селіна, у: Vie thérésienne , № 123, червень 1991, стор. 157).