A 51-52

|A 51r| про моє покликання перш ніж мені виповниться 17 років. Він казав, що погодитися на вступ до Кармелю п'ятнадцятирічної дитини –  це суперечить людській розсудливості. Оскільки в очах світу життя кармелітки –  це життя філософа, якщо дозволити прийняти його недосвідченій дитині, можна зашкодити орденові... Всі про це говорили б тощо.... тощо.... Сказав навіть, що тільки чудо могло б змусити його дозволити мені відійти. Я побачила, що всі докази марні, тому відійшла з серцем, повним гіркоти. Моєю єдиною втіхою була молитва. Я благала Ісуса зробити це, таке необхідне чудо, адже тільки за таку ціну я могла відповісти на Його заклик. Минуло досить багато часу, перш ніж я насмілилася знову[i] порозмовляти з дядьком. Мені буже багато коштувало знову піти до нього, а він, здавалося, вже зовсім не думає про моє покликання, але пізніше я довідалася, що мій великий сум дуже вплинув на нього на мою користь. Господь, перш ніж дозволити, щоб у моїй душі засяяв промінь надії, хотів зіслати мені дуже болісне мучеництво, яке тривало три дні. О! Ніколи я не розуміла так добре, як у цьому випробуванні, болю Пресвятої Діви Марії і Св. Йосипа, які шукали Ісуса, Божу Дитину... Лк 2,44-48 Я була в сумній пустелі, або радше моя душа була подібна до ламкого човника, залишеного без стерна на ласку збурених хвиль... Знаю, що Ісус був там і спав у моєму човнику, але ніч була така чорна, Мк 4,37-39 що я не могла Його побачити, ніщо мене не освітлювало, навіть жодна блискавка не з'явилася, щоб розрізати темні хмари... Без сумніву, світло блискавок –  це світло дуже сумне, але принаймні, якби хоч на хвилину здійнялася страшна буря, я могла б на мить помітити Ісуса….. була то ніч, глибока ніч душі... я почувалася самотньою, як Ісус у саду агонії, Мф 26,37 не могла знайти розради ані на землі, ані з боку Небес –  Господь, здавалося, залишив мене!!!... Мф 27,46 Здавалося, що природа бере участь у моєму гіркому смутку: під час тих трьох днів сонце не випустило жодного зі

|A 51v| своїх променів і дощ лив потоками. (Я помітила, що в усіх важливих обставинах мого життя природа була образом моєї душі. У дні сліз Небо плакало зі мною, у дні радості Сонце щедро висилало свої веселі промені й жодна хмарка не затемнювала блакиті....)

Нарешті, на четвертий день, а це була субота, день, посвячений благій Цариці Небесній, я пішла відвідати дядька. Яке ж було моє здивування, коли він подивився на мене й повів до свого кабінету, хоча я зовсім не висловила такого бажання!... Він почав мені лагідно дорікати, що поводжуся так, ніби його боюся, а потім сказав, що не було необхідності просити про чудо, що він тільки просив Господа "нахилити його серце" й був почутий.... Ах! в мене не було спокуси просити про чудо, адже чудо вже сталося: мій дядько не був уже той самий. Не згадуючи про "людську розсудливість", він сказав, що я –  квіточка, яку Господь хоче зірвати, і що він більше не буде цьому противитися!.....

Ця вирішальна відповідь справді була його гідна. Втретє цей Християнин з іншої епохи дозволяв, щоб одна з усиновлених дочок його серця відійшла поховати себе далеко від світу. Моя Тітка теж виявила гідну подиву ніжність і делікатність: не пам'ятаю, щоби під час мого страждання вона сказала б хоч слово, яке могло б його збільшити. Я бачила, що вона дуже жаліла свою бідолашну Терезу, тому, щойно я отримала згоду Дядька, вона дала мені й свою, показуючи однак у тисячу способів, що мій відхід її засмутить... На жаль! Наші любі рідні тоді ще не очікували, що муситимуть ще двічі відновлювати цю саму жертву .... Але простягнувши руку, щоб просити, Господь не тримав її порожньою, Його найдорожчі друзі могли щедро черпати з неї силу й відвагу, яка була їм так необхідна... Однак серце відводить мене дуже далеко від моєї теми, повертаюся до неї майже з жалем.

Ви розумієте, моя Матінко, з якою радістю я поверталася до Бюісонне під "прекрасним Небом, на якому розсіялися хмари[ii] після відповіді Дядька!.. У моїй душі скінчилася ніч, Ісус, прокинувшись, повернув мені радість, шум хвиль заспокоївся; Мк 4,39 замість вітру випробувань легкий бриз напинав мої вітрила і здавалося, що вже скоро досягну блаженного берега, який бачила зовсім близько. Він справді був дуже близько від мого човника, але ще не одна буря мала прийти, заслонити світло маяка й збудити в човнику страх, що він без вороття віддалився від так жаданої пристані……..

За кілька днів після згоди Дядька я, моя люба Матінко[iii], пішла відвідати Вас і розповіла Вам про свою радість, що всі ці страждання вже скінчилися. І яке ж було моє здивування й сум, коли я довідалася від Вас, що О.

|A 52r| Настоятель не дозволяє мені вступати до 21 року[iv] …..

Ніхто не думав про можливість такого спротиву –  найнепереборнішого з усіх. Однак, не втрачаючи надії, я сама пішла з Татусем і Селіною до нашого Отця, щоб спробувати зворушити його й довести, що в мене справді є покликання до Кармелю. Він прийняв нас дуже холодно. Даремно мій незрівнянний Батечко приєднував свої прохання до моїх, ніщо не могло змінити його рекомендації. Він сказав, що нема куди поспішати, що не горить, що можу провадити життя кармелітки й удома, що якщо не прийму орденську дисципліну, не все буде втрачене... тощо., тощо... нарешті закінчив, додавши, що сам він тільки делегат Його Екселенції, і що якби єпископ захотів дозволити мені вступити, він нічого міг би заперечити….. я вийшла з плебанії вся в сльозах, на щастя, була вкрита парасолькою, адже дощ лив потоками. Тато не знав, як мене втішити... обіцяв, що відвезе мене в Байє одразу, щойно я висловлю таке бажання –  адже я була налаштована досягти своєї мети, сказала навіть, що поїду аж до Святого Отця, якщо Його Екселенція не дозволить мені вступити до Кармелю в 15 років….. До[v] моєї подорожі до Байє сталося багато подій. Ззовні моє життя здавалося таким самим: я вчилася, разом із Селіною ходила на уроки малювання, й моя вчителька бачила в мені великі здібності до свого мистецтва. Особливо я зростала в любові до Господа, відчувала в серці незнані досі пориви, іноді переживала справжні піднесення любові. Одного вечора, не знаючи, як сказати Ісусові, що люблю Його і як сильно прагну, щоб Його любили й прославляли скрізь, я з болем думала, що Він ніколи не зможе отримати жодного доказу любові з пекла. Тому я сказала Господу, що готова зануритися в пекло, аби зробити йому приємне, аби у тому проклятому місці Його вічно любили... Розуміла, що це не могло б Його прославляти, оскільки Він прагне тільки нашого щастя, але коли

|A 52v| любиш, відчуваєш потребу казати різні божевільні речі. Якщо я казала таке, то не тому, що не прагнула Неба, а просто тоді моє Небо було не що інше, як Любов, і я відчувала, як Св. Павло, що ніщо не могло б відлучити мене від Божого образу, який мене захопив!..... Рим 8,35-39

Перш ніж залишити світ, я отримала втішення від Господа: могла споглядати душі дітей. Оскільки я була наймолодшою в родині, таке щастя ніколи мені не траплялося. Ось сумні обставини, які мені його дали. Одна бідна жінка, родичка нашої служниці, померла в розквіті віку, залишивши трьох зовсім маленьких дітей. Під час її хвороби ми взяли додому двох дівчаток, старшій не було ще й 6 років. Я цілими днями була з ними і з великим задоволенням бачила, з якою чистотою серця вони вірили в усе, що я їм казала. Вочевидь, святе Хрещення залишає в душах дуже глибоке джерело теологічних чеснот[vi], бо вони проявляються вже в дитинстві, і надія на прийдешнє добро виявляється достатньою, щоб погодитися на жертви. Коли я хотіла, щоб дві мої дівчинки були у згоді, замість того, щоб обіцяти іграшки й цукерки тій, яка поступиться сестрі, я говорила їм про вічну нагороду, яку маленький Ісус дасть у Небі маленьким чемним дітям. Старша, розум якої починав розвиватися, дивилася на мене очима, повними радості, ставила мені тисячі зворушливих питань про Маленького Ісуса і Його прекрасне Небо та з ентузіазмом обіцяла мені завжди поступатися своїй сестрі, кажучи, що ніколи в житті не забуде, що їй сказала "велика панночка" –  так вона мене називала.... Бачачи близько ці невинні душі, я зрозуміла, яким нещастям був брак доброго їх виховання від самого світанку їхнього життя, коли вони подібні до м'якого воску, на якому можна відтиснути знак чеснот, але також і тавро зла... Я зрозуміла, що сказав Ісус в Євангелії: "Краще було б кинутися в море, ніж спокусити хоч одне з тих малих дітей"[vii]. Мф 18,6


[i] Два тижні. Тереза розмовляла з ним 22 жовтня 1887 р. (пор. LТ 28), справді, "в суботу, день присвячений благій Цариці Небесній", як скаже сама.  

[ii] Тереза проводить паралель із тим, що пояснювала раніше про природу як "образ" її душі.

[iii] Насправді, наступного дня, 23 жовтня 1887 р. Пор. LТ від того дня до о. Пішона.

[iv] "Настоятель" –  Жан Батіст Делатроет (1818-1895), настоятель парафії Сен-Жак в Лізьє і з призначення єпископа настоятель Кармелю, де його називали "Нашим Отцем". 25 листопада сестра Агнеса пояснила панові Мартену причину його завзятого спротиву: його так "очорнив пан Фл[еріо з Лізьє, сусід Кармелю] під час клопотань своєї доньки. Це було огидно... А що сказав би [п. Флеріо] тепер, бачачи, що (Отець) дає нам п'ятнадцятирічну дитину. Тому треба було, щоб Наш Отець міг усім сказати, що це Його Екселенція вводить нашого ангела". Жанна Флеріо (1863-1924) так і не вступила до Кармелю; Тереза займе її келію...

[v] Насправді дуже небагато подій, оскільки вже "31 жовтня", як одразу скаже, Тереза поїде до Його Екселенції Югонена до Байє. –  У своїй оповіді Тереза збирає кілька попередніх випробувань, пропускаючи натомість інші, які передували її вступу (пор. перші рядки А 53v).

[vi] Теологічні чесноти: віра, надія і любов (прим. укр. пер.). 

[vii] Акцент, який робить Тереза, відрізняється від тексту Євангелія, де спокуса вже наступила. У версії Терези людина воліє краще померти, ніж спокуситися.