A 49-50

|A 49r| Ісус обсипав милостями свою квіточку..... Він, Який і під час Свого земного життя в радісному захваті викликував: "Прославляю Тебе, Отче, Господи неба і землі, що Ти сховав ці речі від мудрих і розумних, а розкрив їх маленьким"[i], Мф 11,25 хотів, щоб у мені бурхливо виявилося Його милосердя. Оскільки я була мала й слабка, Він зійшов до мене, в таємниці повчав мене про справи Своєї любові. Мф 11,25 О! Якби вчені, які все життя провели в наукових дослідженнях, прийшли запитати мене, без сумніву, вони здивувалися б[ii], Лк 2,46-47 бачачи, що чотирнадцятирічна дитина розуміє таємниці досконалості, таємниці, що їх не можуть розкрити усі їхні знання, адже, щоб їх осягнути, треба бути вбогими духом!.. Мф 5,3

Як каже св. Йоан від Хреста у своїй пісні: "В мене не було ані провідника, ані світла, крім того, яке світило в моєму серці, й це світло певніше, ніж світло півдня, провадило мене до місця, де чекав на мене Той, Хто знає мене досконало"[iii]. Тим місцем був Кармель. Перш ніж "спочити в тіні Того, Кого прагнула", Пнп 2,3 я мусила пройти крізь багато випробувань, але Божий заклик був такий наполегливий, що навіть якби треба було кинутися у вогонь, я зробила б це, щоб бути вірною Ісусові... Я знайшла лише одну душу, яка додала мені відваги в моєму покликанні, –  це була душа моєї улюбленої Матері... моє серце знайшло в її серці точне відлуння, й без неї я напевно не дісталася б блаженного берегу, який на п'ять років раніше прийняв її на свою насичену небесною росою землю.....

Так, п'ять років я перебувала далеко від Вас, моя улюблена Матінко, я гадала, що втратила Вас, але в мить випробування саме Ваша рука вказала мені шлях, яким належало йти.... Мені потрібна була ця розрада, адже відвідини в розмовниці Кармелю ставали для мене дедалі тяжчими: тільки-но я починала говорити про своє прагнення вступити, як почувала себе відкиненою. Бо Марія, вважаючи мене занадто молодою, робила все, що могла, аби завадити моєму вступові, а Ви, моя Матінко, щоб випробувати мене, кілька разів намагалися охолодити моє палке прагнення,

|A 49v| нарешті, якби я не мала справжнього покликання, затрималася б на самому початку, оскільки щойно я почала відповідати на голос Ісуса, мене спіткали перешкоди. Я не хотіла розповідати Селіні про своє прагнення вступити до Кармелю в такому молодому віці, й це додавало мені страждань, адже мені було дуже тяжко щось від неї приховувати... Ці страждання тривали недовго, незабаром моя люба Сестричка довідалася про моє рішення й замість того, щоб намагатися мене від нього відволікти, з гідною подиву відвагою прийняла жертву, якої жадав від неї Бог. Щоб зрозуміти, наскільки великою була ця жертва, треба знати, до якої міри ми були з'єднані... в нас, так би мовити, була одна душа, яка нас животворила. Лише кілька місяців ми тішилися найсолодшим життям, про яке тільки можуть мріяти дівчата, все навколо нас відповідало нашим уподобанням, нам було дано повну свободу, –  зрештою, я вже сказала, що наше життя було Ідеалом щастя на землі.... Але тільки-но скуштувавши цього ідеалу щастя, ми мусили самі його залишити, й моя люба Селіна ані на мить не збунтувалася. Все-таки це не її першою покликав Ісус, тому могла б і скаржитися.... Оскільки вона мала таке саме покликання, що і я, була саме її черга відходити!.. але як за часів перших мучеників, ті, що залишалися у в'язниці, втішаючи себе думкою про те, що вони, можливо, збережені до ще більшої боротьби, радісно давали поцілунок миру своїм братам, які відходили боротися на арені, –  так само й Селіна дозволила своїй Терезі віддалитися й залишилася сама в славній і кривавій боротьбі[iv], для якої Ісус призначив її яку привілейовану в своїй любові!....

Отже, Селіна стала повірницею моєї боротьби й страждань і так щиро перейнялася ними, ніби йшлося про її власне покликання. Я не мала боятися спротиву з її боку, але не могла знайти способу, щоб сказати про це Татові... Як говорити йому про розлуку з його царівною, – йому, який вже пожертвував три своїх старших доньки[v]?.. Ах! Скільки внутрішньої боротьби я витримала, перш ніж 

|A 50r| відчула в собі відвагу до розмови?... Однак треба було наважитися, невдовзі мені мало бути чотирнадцять з половиною років, ще тільки шість місяців відділяло мене від чудової ночі Різдва Божого, в яку я вирішила вступити тієї самої години, коли рік тому я отримала "свою благодать". Щоб відкрити свою таємницю, я вибрала день Зіслання Святого Духа [vi], цілий день благала Св. Апостолів молитися за мене, надихнути мене, які слова я маю вимовити... Справді, чи ж не вони мали допомогти боязливій дитині, якій Бог визначив стати апостолом апостолів молитвою й жертвою?.. Тільки пополудні, повернувшися з вечірні, я знайшла привід поговорити з моїм любим Батечком –  він пішов на берег водозбірника й там, склавши руки, споглядав чуда природи, сонце, чиї промені втратили жар, золотавило верхівки великих дерев, на яких пташки радісно виспівували вечірню молитву. Прекрасне обличчя Тата мало небесний вираз, я відчувала, що мир заливає його серце. Не кажучи ані слова, з очима, вже повними сліз, я підійшла й сіла поруч. Він подивився на мене з ніжністю й притиснув мою голову до свого серця, кажучи: "Що з тобою, царівно?., скажи мені….. " Потім, встаючи, ніби хотів приховати своє власне зворушення, йшов повільно, весь час притискаючи мою голову до свого серця. Крізь сльози я зізналася йому у своїх прагненнях вступити до Кармелю, й тоді його сльози змішалися з моїми, але він не сказав ані слова, щоб відвести мене від покликання, тільки звернув мою увагу на те, що я ще дуже молода, щоб приймати рішення такого великого значення. Але я так добре захищала свою справу, що зі своєю прямою й правою натурою Тато невдовзі переконався, що моє прагнення було прагненням самого Бога, й у своїй глибокій вірі вигукнув, що Господь робить йому велику честь, прагнучи його дітей. Ми довго прогулювалися. Моє серце, звільнене від тягаря завдяки доброті, з якою мій незрівняний Батько прийняв мої зізнання,

|A 50v| лагідно розкривалося перед його серцем. Здавалося, що Тато радіє тією спокійною радістю, яку приносить принесена жертва, він говорив зі мною як святий, і хотіла б пригадати його слова, щоб записати їх тут, але в мене зберігся лише спогад –  занадто урочистий, щоб його можна було висловити. Те, що пам'ятаю досконало, –  це символічний жест, який несвідомо зробив мій любий Цар. Підійшовши до невисокої стіни, показав мені малі білі квітки[vii] , схожі на мініатюрні лілії[viii], й беручи одну з тих квіток, дав її мені, пояснюючи, з якою турботою Господь дозволив їй народитися й зберіг аж до цього дня. Слухаючи його розповідь, я думала, що чую свою історію –  стільки схожого було між тим, що Ісус зробив для малої квіточки й для малої Терези Я прийняла цю квіточку, ніби реліквію, й помітила, що, вириваючи її, Тато вийняв усі її корінці, не ламаючи їх. Ця квітка, здавалося, була призначена жити далі, в іншій землі, життєдайнішій, ніж м'який мох, у якому вона бачила свої перші світанки.... Й власне так само Тато вчинив зі мною за хвилину до того, дозволяючи мені ступити на гору Кармель і залишити лагідну долину, свідка моїх перших життєвих кроків.

Я вклала свою білу квітку до Наслідування, до розділу під назвою "Про любов до Ісуса понад усе"[ix], вона й тепер там, тільки ніжка зламалася при корені, і здається, Господь говорив у такий спосіб, що невдовзі розірве узи своєї квіточки[x] й не дозволить їй зів'яти на землі!.. Пс 115,16

Коли я отримала згоду Тата, думала, що зможу без побоювань відлетіти до Кармелю, але моє покликання мало ще піддатися дуже болісним випробуванням. Тремтячи, я довірила дядькові рішення, яке прийняла[xi]. Він обсипав мене всілякими знаками ніжності, але дозволу на відхід не дав, навпаки, заборонив мені говорити йому


[i] Тереза пише: "найменшим з найменших". Навмисно? Чи через помилку, яка несе відкриття? Євангелічна малість –  це її шлях. 

[ii] 3 попередніх текстів видно, що Тереза мусила також роздумувати над сценою Ісуса в Храмі, оточеного книжниками, здивованими Його мудрістю й відповідями (Лк. 2,46-47). 

[iii] Поема "Темна ніч", строфи 3 і 4. 

[iv] Майбутня хвороба їхнього батька, пана Мартена, Селіна супроводжуватиме його до кінця. 

[v] Після Поліни й Марії висловила Леоні своє прагнення вступити до Візиток в Кан. Вона зробить це 16 липня 1887 р. 

[vi] 29 травня 1887. 

[vii] "Мала квітка" (A 3v, 4r), Тсреза накреслює у Пролозі, як її попередило й оточувало вісім "Лілій". А з огляду на те, що наскельні квіти –  це "мініатюрні лілії", як це зараз пояснить Тереза, вона теж належить до "гілки Лілії (яка невдовзі) вся буде в Небі" (А 4r).  

[viii] Спогад про ці наскельні квіти й пояснення пана Мартена підказали Терезі назву першого Рукопису: "Весняна історія білої Квіточки" (А 2r і 84v).

[ix] Наслідування Христа, Книга II, розд. 7. Розуміємо символічний жест Терези, яка сама зрозуміла "символічний жест" свого батька.

[x] Тереза приклеїла її до образу Матері Божої Переможної. 8 вересня 1897 р., в сьому річницю обітниць, тремтячою рукою вона напише на звороті свої останні рядки: "О, Марія, якби я була Царицею Неба, а Ти –  Терезою, я хотіла б бути Тер езою, щоб Ти була Царицею Неба!!!......"

[xi] Пан Герен був призначений юридичним опікуном дітей Мартен, потрібний був його дозвіл. Згідно з LT 27 до Поліни, Тереза розмовляла зі своїм дядьком 8 жовтня 1887 р.