A 42-44

|A 42r| попри мої дванадцять з половиною років. Пам'ятаю, з якою радістю я вплітала у волосся гарні блакитні стрічки, які дала мені Тітка, пам'ятаю також, що я визнавала в Трувілі на сповіді цю дитячу радість, яка здавалася мені гріхом….. Одного вечора я пережила досвід, який мене дуже здивував. Марія (Герен) майже завжди страждала, часто поплакувала, і тоді Тітка пестила її, називала найніжнішими іменами, а моя дорога кузина все одно говорила зі сльозами, що в неї болить голова. У мене теж майже щодня був головний біль, і я на це не скаржилася, але одного вечора вирішила наслідувати Марію й приготувалася плакати у кріслі, в куті салону. Невдовзі Жанна й Тітка заметушилися навколо мене, питаючи, що зі мною сталося. Я відповіла, як Марія: "В мене болить голова". Здається, що скарги мені не личили, я не могла їх переконати, що плачу через головний біль. Замість того, щоб мене обійняти, зі мною говорили як з дорослою, і Жанна звинувачувала мене, що я не довіряю Тітці, бо думала, що мене мучить совість.... Врешті, мене насварили за мої намагання. Я серйозно вирішила вже більше ніколи нікого не наслідувати і зрозуміла казку про "Віслюка й щеня"[i]. Я була віслюком, що, бачачи пестощі, якими обсипали щеня, підійшов до столу й поклав на нього свою важку ногу, аби отримати свою долю поцілунків. Але, на жаль! Щоправда, я не отримала ударів палиці, як та бідолашна тварина, але відплатили мені щиро добром за добро, так що ця "відплата" на все життя вилікувала мене від бажання привертати до себе увагу: єдине зусилля, яке я зробила в цьому напрямку, коштувало мені занадто багато!.....

Наступного року, в рік відходу моєї дорогої хрещеної, Тітка запросила мене знову, тепер саму, і я почувалася такою чужою, що за

|A 42v| два-три дні розхворілася, й треба було відвезти мене до Лізьє. Виявилося, що моєю хворобою, про яку побоювалися, що це щось серйозне, був лише сум за Бюісонне, і щойно я там опинилася, як одразу одужала….. І в цієї дитини Господь мав відібрати єдину опору, яка тримала її в житті!....

Щойно я довідалася про рішення Марії, вирішила, що в мене вже не буде ніякої радості на землі.... Після виходу з пансіону я оселилася в колишній художній кімнаті Поліни та облаштувала її відповідно до свого смаку. Це був справжній магазин, зібрання побожності й цікавинок, сад і птахівня.... Отже, в глибині на тлі стіни було видно великого хреста з чорного дерева без Христа[ii], поруч кілька малюнків, які мені подобалися; на іншій стіні –  прикрашений мусліном та рожевими стрічками кошик із травами та квітами; нарешті на останній стіні царював сам портрет десятирічної Поліни, під цим портретом був мій стіл, на якому стояла велика клітка з численними птахами, що від їхнього мелодійного співу боліли голови гостям, але не їхній маленькій хазяйці, яка дуже ніжно їх любила.... Була ще "біла шафка", повна моїх підручників, зошитів тощо.... на тій шафці стояла статуя Пресвятої Діви Марії з вазами, завжди повними живих квітів, свічники; навколо було повно фігурок Святих, кошики з мушлі, коробочки з бристольського паперу тощо. Нарешті перед вікном висів мій сад, у якому я вирощувала квіти в горщиках (найрідкісніші, які тільки могла знайти), а всередині "мого музею" була ще жардиньєрка, я клала на неї свою улюблену рослину… Під

|A 43r| вікном стояв мій стіл, накритий зеленим сукном, і на цьому сукні посередині я поставила пісочного годинника[iii] , фігурку Св. Йосипа, підставку для годинника, кошики з квітами, чорнильницю тощо.... Пара кульгавих стільців і пре красне ліжко ляльки Поліни доповнювали все моє вмеблювання. Насправді ця вбога мансарда була для мене цілим світом, і подібно як пан де Местр, я могла б скласти книжку під назвою "Прогулянка навколо моєї кімнати". Саме в цій кімнаті я любила годинами перебувати на самоті, вчитися або роздумувати, дивлячись на чудовий вид перед моїми очима... Коли я довідалася про намір Марії відійти, кімната втратила для мене всю свою привабливість, я ані на мить не хотіла розлучатися з моєю любою сестрою, яка невдовзі мала відлетіти... Скільки ж терпіння вона мусила через мене виявити, кожного разу, коли я приходила до дверей її кімнати та стукала так довго, доки вона мені не відчинить, а потім обіймала її з усього серця, намагаючись запастися поцілунками на весь той час, коли буду їх позбавлена.

За місяць до її вступу до Кармелю Тато повіз нас до Алансона, але ця подорож так мало нагадувала попередню, все було там для мене повне смутку й гіркоти. Я не можу висловити, скільки сліз я пролила на маминій могилі через те, що забула принести букет зібраних для неї квітів. Я переживала справді через усе, на відміну від того, як є зараз, коли Господь наділив мене таким даром, що жодна річ, яка проминає, не приносить мені відчаю. Коли я згадую минуле, мою душу наповнює радість за добродійства, отримані з Неба. В мені настала така зміна, що неможливо впізнати….. Це правда, я потребувала благодаті, щоб могти "цілковито панувати над моїми вчинками, бути їхнею господаркою, а не рабою".

|A 43v| Ці слова "Наслідування"[iv] мене глибоко зворушували, але я мусила, так би мовити, окупити своїм прагненням цю безцінну благодать. Я була ще тільки дитиною, яка, здавалося, не мала ще іншої волі, крім волі інших, –  через це дорослі в Алансоні говорили, що в мене слабкий характер….. Саме під час цієї подорожі Леоні відбувала випробувальний термін у кларисок, і її надзвичайний вступ засмутив мене, оскільки я дуже її любила і не змогла обійняти перед її від'їздом.

Я ніколи не забуду доброти й зніяковіння доброго Батечка, коли він прийшов оголосити нам, що Леоні вже в хабіті клариски[v]... Він, як і ми, вважав це дуже дивним, але, бачачи велике незадоволення Марії, не хотів нічого казати.

Він повів нас до монастиря, і там я відчула, як стиснулося моє серце, чого ніколи не відчувала, бачачи монастир[vi]. Це викликало в мені враження протилежне до того, яке викликав Кармель, де все розширювало мені душу... Вигляд монахинь теж не захопив мене, і мені не хотілося залишитися серед них. Однак бідолашна Леоні виглядала дуже гарно в своєму новому вбранні. Вона сказала, щоб ми добре придивилися до її очей, оскільки вже не мали їх більше побачити (адже клариски показуються тільки з опущеними очима), але Господь задовольнився тільки двома місяцями жертви, й Леоні повернулася показати нам свої блакитні очі, дуже часто вологі від сліз….. Від'їжджаючи з Алансона, я думала, що вона залишиться з кларисками, тому з дуже тяжким серцем віддалялася від сумної вулиці півмісяця. Нас залишилося вже тільки три, й невдовзі також наша люба Марія мала нас покинути…… 15 жовтня був день розлуки! З веселої й численної родини в Бюісонне залишилося тільки двоє останніх дітей.... Голубки втекли з батьківського гнізда, а ті, які залишилися, теж хотіли відлетіти своєю чергою, але їхні крила

|A 44r| були ще занадто слабкі, щоб вони могли знестися вгору…..

Господь, Який хотів покликати до Себе наймолодшу й найслабішу, поспішив розвинути її крила. Він, Який охоче користується найменш гідним знаряддям, захотів покликати мене за посередництвом Селіни, яка, без сумніву, набагато більше заслуговувала на цю честь, але Ісус знав, наскільки я була слабкою й саме тому мене першою сховав у заглибленні скелі[vii]. 1 Кор 1,26-27    Пнп 2,14

Коли Марія вступила до Кармелю, мене ще дуже мучили докори сумління. Оскільки я вже не могла повірятися їй, звернулася в бік Небес. Я зверталася до чотирьох маленьких ангелочків, які випередили мене там, вгорі, адже гадала, що ті невинні душі, які ніколи не пізнали неспокою чи страху, мають змилуватися над своєю бідною сестричкою, яка страждала на землі. Я говорила з простотою дитини, аби вони зауважили, що, як наймолодшу в родині, мене любили завжди найбільше, сестри найбільше обсипали ніжностями, і якби вони самі теж залишилися на землі, напевно також виявляли б свою любов до мене.... їхній відхід на Небо не здавався мені приводом забути про мене, навпаки, оскільки вони в повноті могли черпати з Божих скарбів, мали взяти для мене мир, і таким чином показати мені, що в Небі ще можливо любити!... Відповідь не забарилася, невдовзі мир залив мою душу своїми солодкими хвилями, і я зрозуміла, що якщо мене любили на землі, то любили також і в Небі.... З тієї миті моя побожність до моїх братиків і сестричок зросла, люблю часто з ними розмовляти, розповідаючи їм про смуток вигнання.... про моє прагнення невдовзі приєднатися до них у Вітчизні!..........

Якщо Небо наповнювало мене благодаттю, то це не тому, що я на неї заслуговувала, я була ще дуже недосконала. Правда, що я дуже хотіла практикувати

|A 44v| чесноти, але бралася за це в дуже і дивний спосіб, і зараз наведу приклад. Оскільки я була наймолодша, не привчилася пильнувати ладу: Селіна прибирала кімнату, в якій ми разом спали, а я не виконувала в домі жодної роботи. Після вступу Марії до Кармелю траплялося, що я, щоб зробити приємне Господу, намагалася застелити ліжко, або, за відсутності Селіни, поставити ввечері її вази з квітами на місце. Як і сказала, я робила ці речі тільки для Господа, тому й не маю чекати подяки від створінь. Але, на жаль! Було зовсім інакше: якщо Селіна, на нещастя, не виглядала щасливою й здивованою моїми дрібними послугами, я була незадоволена й виявляла їй це плачем…..

Через мою надмірну вразливість я була справді нестерпною. Так, якщо мені траплялося мимоволі справити прикрість особі, яку я любила, то замість того, щоб бути вище за це, повертаючись до ладу, й не плакати, що збільшувало, а не поменшувало мою помилку, я гірко плакала, й коли вже починала заспокоюватися після самого вчинку, плакала тому, що перед цим заплакала…… Всілякі заклики до здорового глузду були марні, й мені ніяк не вдавалося позбутися цієї огидної вади. Не знаю, як я могла обманюватися солодкою думкою про вступ до Кармелю, адже була ще в пелюшках дитинства!..


[i] Ж. ДЕ ЛАФОНТЕН, Байки, Книга 4, 5.  

[ii] Як у келіях у Кармелі. 

[iii] Підкреслене Терезою: без сумніву, подарунок, отриманий з Кармеля.

[iv] Наслідування Христа, Книга III, розд. 38. Тереза цитує по пам'яті.

[v] Вона вступила до кларисок на вул. Демі-Люн в Алансоні 7 жовтня 1886 р. Запис Матері Агнеси на її Копії ІД від 1936 р.: Леоні "пішла представити своє прагнення Матері-Настоятельці, яка змусила її вступити одразу та одягла її в "малий хабіт" постулантки, який у цьому ордені подібний до хабіту новіцій". Леоні вийде за два місяці, 1 грудня.

[vi] Суб'єктивне відчуття Терези. Її мама дуже любила цей монастир і часто ходила туди. Саме від пані Мартен Леоні перейняла любов до того монастиря.

[vii] Цей образ узятий з Пісні Пісень (2,14), де улюблена подруга, наче голубка, схована в заглибленні скелі; стосується тут монастирського життя та клаузури.