A 40-41

|A 40r| при різноманітних візитах Священиків, дам, дівчат тощо….. Пані Кошен, наскільки це було можливо, брала на себе завдання бесіди, щоб її донька могла продовжувати давати урок, але в такі дні я небагато вивчала. Втуплюючись у книжку, я чула все, що вони говорили, а також те, чого мені було б краще взагалі не чути, марнославство так легко прослизає до серця!.... Одна пані казала, що в мене гарні коси.... Інша, виходячи й думаючи, що я її не чую, запитала, що це за гарненька дівчинка, й ті слова, ще більше втішні, що були сказані не в моїй присутності, залишали в моїй душі приємне враження, яке вказує, наскільки я була переповнена любов'ю до себе.

О, як я співчуваю душам, які губляться!.. Так легко заблукати на прикрашених квітами стежках світу.... Без сумніву, для душі, хоч трохи шляхетної, солодкість, яку пропонує світ, змішується з гіркотою, і величезна пустка прагнень не могла б наповнитися хвилинними похвалами... але якби моє серце не було ще від свого пробудження знесене до Бога, якби світ від моменту мого входження у життя посміхався мені, –  що б зі мною стало?..... О, моя люба Матінко, з якою вдячністю я оспівую милосердя Господа!.. Пс 88,2 Хіба ж Він, згідно зі словами Мудрості, "не забрав мене зі світу, щоб злоба не змінила моїх думок або омана не звела моєї душі" ?   Мудр 4,11 Пресвята Діва Марія теж чувала над своєю квіточкою, і не бажаючи, щоб вона втратила свіжість, спілкуючись із земними речами, забрала її на свою гору, перш ніж та повністю розквітла….. Чекаючи на ту щасливу мить, Тереза зростала в любові до своєї Матері в Небі, і щоб довести їй цю любов, зробила вчинок, який їй багато коштував і який оповім у кількох словах, незважаючи на те, що оповідь може бути довга....

|A 40v| Майже одразу після мого вступу до абатства я була прийнята[i] до товариства Св. Ангелів. Мені дуже подобалися побожні практики, до яких це мене зобов'язувало, оскільки особливо приваблювала мене молитва до Блаженних Духів у Небі, а передусім до того, кого Господь дав мені супутником[ii] у моєму вигнанні. Невдовзі після Першого Причастя відзнака кандидатки до товариства дітей Марії замінила відзнаку Св. Ангелів, але перш ніж мене прийняли до товариства Пресвятої Діви Марії, я залишила абатство. Оскільки я пішла, не скінчивши школи, не отримала дозволу, щоб вступити як колишня учениця. Маю визнати, що той привілей не викликав у мені заздрощів, але коли я думала, що всі мої сестри були "дітьми Марії", побоювалася, що я є дитиною моєї Небесної Матері меншою мірою, ніж вони, тому дуже смиренно пішла (попри те, що мені це багато коштувало) попросити дозволу прийняти мене до товариства Пресвятої Діви Марії при абатстві. Перша вихователька[iii] не хотіла мені відмовити, але поставила умову, що я приходитиму двічі на тиждень по обіді, щоб довести, що заслуговую на прийняття. За цей, далекий від того, щоб справити мені приємне, дозвіл я платила величезну ціну: не маючи, як інші учениці, виховательки, з якою б ми дружили і з якою можна було б провести багато годин, я обмежувалася привітанням до виховательки, а потім працювала в тиші аж до кінця уроку ручної праці. Ніхто не звертав на мене уваги, тому я входила на галерею в каплиці й залишалася перед Пресвятими Дарами до моменту, коли по мене приходив Тато, і це було єдиною моєю втіхою –  хіба ж Ісус не був моїм єдиним Другом?.... Я вміла розмовляти тільки з Ним, а розмови зі створіннями, навіть побожні розмови, втомлювали мою душу.... Я відчувала, що більш варто говорити Богові,

|A 41r| ніж і говорити про Бога, оскільки до духовних розмов домішується стільки любові до себе!.... Ах! Справді, я ходила до абатства заради Пресвятої Діви Марії, тільки заради Неї.... Іноді я почувалася самотньою, дуже самотньою. Як тоді, коли була ученицею і, сумна та хвора, прогулювалася на великому подвір'ї, я повторювала слова, які завжди відроджували мир і силу в моєму серці: "Життя –  це твій корабель, а не твоя садиба!..."[iv] Коли я була дуже маленькою, ці слова повертали мені відвагу, і навіть тепер, незважаючи на роки, які затушовують стільки вражень з дитячої побожності, образ корабля ще зачаровує мою душу й допомагає їй зносити вигнання... Хіба Мудрість не каже також, що життя –  "як корабель, що розпорює пінисту воду: не знайдеш його сліду, коли пройде"?... Мудр 5,10 Коли я думаю про ці речі, моя душа занурюється у нескінченність, і мені здається, що я вже торкаюся берега вічності... Мені здається, що Ісус обіймає мене….. Думаю, що бачу свою Мати в Небі, як вона виходить мені назустріч із Татом... Мамою.... чотирма ангелочками... Думаю, що нарешті вже назавжди тішуся істинним, вічним життям у родині…..

Перш ніж побачу родину, зібрану в домі Отця на Небесах, я маю пройти ще через багато розставань. Того року, коли мене прийняли дитиною Пресвятої Діви Марії[v], мене захопила моя дорога Марія[vi], єдина опора моєї душі.... Саме Марія провадила мене, потішувала, допомагала мені практикувати чесноти, була єдиним присудом для мене. Без сумніву, на першому місці в моєму серці залишалася Поліна, але Поліна була далеко, дуже далеко від мене!... Я вистраждала муки, щоб звикнути до життя без неї, бачити між нею і мною стіну, яку неможливо

|A 41v| переступити, доки нарешті визнала сумну реальність, що Поліна для мене втрачена[vii], майже так само, ніби померла. Постійно мене любила, молилася за мене, але в моїх очах моя люба Поліна стала Святою, яка вже не могла зрозуміти земних речей, і нещастя її бідолашної Терези, якщо вона про них знала, мають її дивувати й не дозволяти любити мене так сильно…….. Зрештою, якби я навіть хотіла довірити їй свої думки, як у Бюісонне, то не змогла б цього зробити: розмовниці були тільки для Марії. Селіні й мені дозволялося лише зайти туди в кінці, саме на стільки, щоб мати час на утиск серця….. Тому насправді в мене була тільки Марія, вона була мені, так би мовити, необхідна, тільки їй я говорила про мої докори сумління і була така слухняна, що мій сповідник ніколи не довідався про мою бридку хворобу, я розповідала йому саме таку кількість гріхів, у якій Марія дозволяла мені сповідатися, ані одним більше, тому могла вважатися душею, найменше враженою підозріливістю, хоча була такою в найбільшій мірі…. Отже, Марія знала все, що коїлося в моїй душі, вона знала також моє прагнення Кармелю, і я любила її так сильно, що не могла без неї жити. Тітка щороку запрошувала нас приїздити по черзі до неї в Трувіль, і мені дуже хотілося туди їхати, але з Марією, а коли її при мені не було, я дуже сумувала. Але одного разу поїздка до Трувіля мені сподобалася. Це було того року, коли Тато поїхав до Константинополя[viii]. Аби трохи розважити нас (адже нам було дуже сумно, що Тато так далеко), Марія вислала нас, Селіну й мене, провести два тижні на морі. Я дуже добре там бавилася, оскільки зі мною була Селіна. Тітка забезпечила нам усі можливі радощі: прогулянки на віслючку, полювання на вужів тощо. Я була ще зовсім дитиною,


[i] 31 травня 1882 р.  

[ii] Ангел-Хранитель.

[iii] Головна вихователька.

[iv] З вірша Роздуми Ламартена. Вірш дуже відомий у родині Мартен. Тільки Ламартен говорить про "час", а не про "життя".

[v] Тереза робить тут алюзію до свого прийняття в кандидатки до "дітей Марії". Справжнім членом "дітей Марії" вона станс лише наступного року, 31 травня 1887 р., у віці чотирнадцяти років і п'яти місяців.

[vi] Марія Мартен вступила до Кармелю 15 жовтня 1886 р.

[vii] Пор. А 27r.

[viii] У вересні 1885р.