A 38-39

|A 38r| самого Себе, Він уже відповідав на мою молитву, "заміняючи на гіркоту земні втіхи". Я потребувала цього тим більше, що не була байдужа до похвали. Часто в моїй присутності вихваляли розум інших – але ніколи мій, тому я зробила висновок, що його не маю, і погодилася з тим, що я позбавлена розуму…..

Моє вразливе й любляче серце легко віддалося б, якби знайшло серце, здатне його зрозуміти…….. Я намагалася заприятелювати з дівчатками мого віку, особливо з двома поміж них[i], любила їх, і вони, зі свого боку, любили мене настільки, наскільки були здатні, але –  на жаль! Яке ж тісне й нестале серце створінь!!!..... Невдовзі я побачила, що мою любов не зрозуміли. Одна з моїх подруг мусила повернутися до своєї родини й приїхала за кілька місяців. Під час її відсутностія думала про неї, зберігаючи як скарб маленьку каблучку, яку вона мені подарувала. Коли я знову побачила свою подругу, радість моя була безмежна, але, на жаль! Мене зустрів тільки байдужий погляд.... Мою любов не зрозуміли, я це відчула й не просила у милостиню почуття, в якому мені відмовляли. Але Господь дав мені таке вірне серце, що якщо воно полюбило чистою любов'ю, то любить завжди, тому я й далі молилася за свою приятельку і ще й досі її люблю.... Бачачи, що Селіна любить одну з наших виховательок, я хотіла її наслідувати, але оскільки не вміла привернути до себе прихильності створінь, це не могло мені вдатися. О щасливе незнання! Від скількох великих страждань воно мене вберегло!... Я дуже вдячна Ісусові, що Він зробив так, що я знайшла "тільки гіркоту в дочасній дружбі" –  з таким серцем, як моє, я легко дозволила б себе спіймати й підрізати мені крила, а тоді як змогла б "полетіти і спочити". Пс 54,7 Як серце, віддане почуттям до створінь, може глибоко з'єднатися з Богом?... Я відчуваю, що це неможливо. Хоча й не пила з отруєної чаші

|A 38v| занадто палкої любові до створіння, відчуваю, що не можу помилятися, я бачила, що стільки душ, зведених тим хибним світлом, літало, наче бідолашні метелики, обпалювало собі крила, а пізніше поверталося до істинного, солодкого світла любові, яке давало їм нові крила, яскравіші й легші, щоб могли піднестися до Ісуса, цього Божественного Вогню, який "горить, але не опалює". Вих 3,2 Ах! Відчуваю, Ісус бачив, що я занадто слабка, щоб наражати мене на спокусу, може я дозволила б цьому оманливому світлу цілком спалити мене, якби побачила, як воно світиться перед моїми очима... Цього не сталося, я зустріла тільки гіркоту там, де міцніші душі зустрічають радість і завдяки вірності відриваються від неї. Отже, немає жодної моєї заслуги в тому, що я не піддалася любові до створіння, адже була збережена від неї тільки завдяки великому милосердю Господа!.. Визнаю, що без Нього я могла би впасти так низько, як Свята Магдалина[ii], і глибокі слова нашого Господа до Симона солодко бринять у моїй душі... Знаю, що: "той, кому мало відпускається, менше ЛЮБИТЬ", Лк 7,47 але знаю також, що Ісус відпустив мені більше, ніж Св. Магдалині, бо простив мені наперед, не допускаючи, щоб я впала. Ах! як сильно я хотіла б уміти висловити те, що відчуваю!.. Ось приклад, який трохи пояснить мою думку. –  Припустімо, що син умілого лікаря спіткнувся на дорозі об камінь, впав і зламав собі ногу або руку. Невдовзі приходить його батько, піднімає його з любов'ю, лікує його рани, використовуючи всю свою майстерність, і невдовзі його син, цілковито вилікуваний, висловлює йому свою вдячність. Без сумніву, ця дитина справді має привід, щоб подякувати своєму батькові! Але я зроблю інше припущення. –  Оскільки батько знав, що на дорозі сина лежить камінь, він поспішає перед сином (так, що ніхто його не бачить) і той камінь прибирає. Напевно цей син,

|A 39r| предмет передбачливої ніжності, не ЗНАЮЧИ про нещастя, від якого зберіг його батько, не висловить йому своєї вдячності й буде любити батька менше, ніж якби батько його вилікував….. але якщо пізнає небезпеку, якої уникнув, хіба ж не буде любити батька більше? І саме я –  це така дитина, предмет передбачливої любові Отця, який послав Своє Слово, не щоб відкупити справедливих, а щоб відкупити грішників. Мф 9,13 Він хоче, щоб я Його любила, оскільки Він мені відпустив не багато, а все. Не чекав, поки я Його ДУЖЕ ПОЛЮБЛЮ, як Св. Магдалина, Лк 7,47 а хотів, щоб я ЗНАЛА, як Він полюбив мене несказанно випереджувальною любов'ю, щоб я полюбила Його до безумства! ..... Я чула, ніби ніхто не зустрічав чистої душі, яка любила б більше, ніж душа, яка кається у гріхах, ах! як я хотіла б заперечити ці слова!....

Помічаю, що я дуже віддалилася від теми, тому вже не повертаюся до неї. –  Рік, який настав після мого першого Причастя, майже весь минув без внутрішніх страждань для моєї душі, саме під час реколекцій перед моїм другим Причастям на мене напала страшна хвороба докорів сумління….. Треба пройти через це мучеництво, щоб його зрозуміти, –  не можу розповісти, що я вистраждала протягом півтора року... Всі мої думки й найпростіші вчинки перетворювалися для мене в привід для занепокоєння, я знаходила полегшення тільки в тому, що говорила про них Марії, і це мені дорого коштувало, оскільки я почувалася зобов'язаною виявляти їй усі дивні думки, які мені спадали на думку щодо неї. Щойно мій тягар був скинутий, якусь мить я тішилася миром, але цей мир зникав як блискавка, й невдовзі моє мучеництво починалося знову. Скільки терпіння повинна була мати моя дорога Марія, щоб мене вислуховувати,

|A 39v| ніколи не виявляючи нудьги?.. Щойно я поверталася з абатства, вона починала крутити мені локони на наступний день (адже щодня, щоб зробити приємне Татусеві, царівні укладали локони, на велике здивування приятельок, а особливо виховательок, які ще не бачили настільки балуваних батьками дітей), і під час цієї процедури я не припиняла плакати, оповідаючи мої докори сумління. Коли закінчився рік, Селіна завершила навчання й повернулася додому, а бідолашна Тереза, змушена сама ходити до школи, одразу ж розхворілася, бо єдиною привабливістю, яка затримувала її в пансіоні, було життя з нерозлучною Селіною, а без неї "її донечка"[iii] не могла там залишитися.... Отже, у віці 13 років[iv] я залишила абатство й продовжувала свою освіту, відвідуючи кілька уроків на тиждень у "Пані Папіно"[v] . Це була дуже добра особа, дуже освічена, але поводилася трохи як стара діва. Вона жила разом зі своєю матір'ю, приємно було бачити їхнє домашнє господарство, яке вони вели всі втрьох (адже кішка належала до родини, і я мусила не просто зносити, що вона муркає на моїх зошитах, а й захоплюватися її гарненькою позою). Я мала привілей брати участь у приватному житті родини. Оскільки Бюісонне було розташоване занадто далеко для старих ніг моєї вчительки, вона просила, щоб я приходила на уроки до неї. Коли я приходила, зазвичай зустрічала мене стара пані Кошен, яка дивилася на мене "своїми великими ясними очима", а потім гукала спокійним і урочистим голосом: "Пані Папіно.... Тууут Панна Тереееза!..." Донька поспішно відповідала їй дитячим голосом: "Вже йду,  матусю". І невдовзі починався урок. Уроки приносили ще й таку користь (окрім освіти, яку я там здобувала), що знайомили мене зі світом... Хто б цьому повірив!., у тій кімнаті зі старосвітськими меблями, обкладена книжками й зошитами, я часто асистувала


[i] Жанна Рауль і Фелісі Маллінь, згідно з записом Матері Агнеси на образку з першого причастя.  

[ii] Приблизно в цей час, на 29 липня 1895 р., Тереза редагує Побожну Рекреацію (ПР 4) про Марту й Магдалину Ісус у Вифанії. 

[iii] Пор. А 24r .

[iv] Кінець лютого або початок березня 1886 р.

[v] Валентина Кошен (1835-1898), у заміжжі Папіно. – Тереза написала її прізвище в лапках: "Пані Папіно" – це для неї ціла поема, і, не зволікаючи з гумором, оповість кілька історій про стару вчительку та її кішку Моноті.