A 34-35

|A 34r| і я теж хотіла так робити, але не звикла цілком самостійно опікуватися своїм вранішнім туалетом. Не було Марії, щоб розчесати мені коси, тому я мусила несміливо йти з гребінцем до виховательки в умивальню. Вона сміялася, бачачи велику одинадцятирічну дівчинку, яка не вміла користуватися гребінцем, але розчісувала мене, і хоча не так ніжно, як Марія, я не наважувалася кричати, як робила щоденно під лагідною рукою хрещеної... Під час реколекцій я переконалася, що була дитиною обласканою й оточеною турботливою опікою, як мало хто на землі, особливо серед дітей, позбавлених рідної матері….. Щоденно Марія й Леоні приходили до мене з Татусем, який обсипав мене подарунками, тому я не страждала через розлуку й віддалення від родини, й ніщо не затьмарювало прекрасного Неба моїх реколекцій.

Дуже уважно я слухала повчань, які давав нам отець Домен[i], і навіть записувала їхні підсумки. Що стосується моїх думок, не хотіла записувати жодної, кажучи собі, що завжди їх добре пам'ятатиму, що було правдою….. Великим щастям було для мене ходити з монахинями на всі молитви бревіарію. Я вирізнялася з-поміж моїх приятельок великим Хрестом, який мені дала Леоні і якого я носила за поясом на зразок місіонерів. Цей Хрест викликав ревність монахинь, які думали, що, носячи його, я намагаюся наслідувати свою сестру кармелітку….. Ах! Справді, мої думки були скеровані до неї, я знала, що моя Поліна, як і я, перебуває на реколекціях, не для того, щоб Ісус дав їй Себе, а щоб вона сама віддала себе Ісусові, й ця самотність очікування мала для мене подвійну цінність…..

Пригадую, що одного ранку мені наказали йти до інфірмерії, бо я дуже кашляла (від часу моєї хвороби виховательки були дуже обережні зі мною, і навіть у випадку легкого головного болю або коли помічали, що я блідша, ніж

|A 34v| зазвичай, посилали мене вийти надвір або відпочити в інфірмерії). Я побачила, як входить моя люба Селіна, яка, незважаючи на реколекції, отримала дозвіл провідати мене й подарувати мені образок, що дуже мене потішив: то була "Квіточка Божого В'язня". О! Як солодко було отримати цю пам'ятку з рук Селіни!.. Скільки ж повних любові думок огорнуло мене через неї!....

У вігілію великого дня я вдруге отримала відпущення гріхів[ii], моя головна сповідь залишила в душі великий мир і Господь не дозволив, аби його затьмарила й найменша хмарка. Після обіду я попросила пробачення в усієї родини, яка прийшла мене провідати, але могла говорити тільки крізь сльози, була занадто зворушена.... Поліни не було, але я відчувала, що серцем вона зі мною. Вона прислала мені через Марію чудовий образок, і я невтомно ним захоплювалася й наказувала усім захоплюватися ним!... Я написала доброму Отцю Пішону, довіряючись його молитвам і повідомляючи його, що невдовзі я стану кармеліткою, і тоді він буде моїм духовним керівником. (Так справді сталося за чотири роки, адже саме в Кармелі я відкрила перед ним свою душу....) Марія дала мені лист від нього, і я справді була занадто щаслива!... Усі щастя приходили до мене разом. Найбільшу радість у його листі справило мені речення: "Завтра я приступлю до Святого Вівтаря за тебе й за твою Поліну!" Поліна й Тереза 8 травня стали ще більш з'єднані[iii], адже Ісус, заливаючи їх Своїми милостями, здавалося, не розрізняв їх...

Чудовий день серед інших днів нарешті прийшов, і які ж невимовні спогади залишили в моїй душі найменші подробиці цього дня Неба!... Радісне пробудження на світанку, повні поваги й ніжні поцілунки виховательок і

|A 35r| старших подруг... Велика кімната, наповнена білими сніжинками[iv], як була вбрана кожна дитина... Особливо вхід до каплиці та вранішній спів гарної пісні: "О святий Вівтарю, який оточують Ангели!"

Але не хочу входити в подробиці, існують такі речі, які втрачають свій аромат, коли виставлені на повітря, –  це думки душі, що їх не можна висловити приземленою мовою, не втрачаючи їхнього інтимного й Небесного значення, вони наче той "Білий камінь, який буде дано переможцеві й на якому записане ім'я, якого ніхто не ЗНАЄ, тільки ТОЙ, хто його отримує". Одкр 2,17

Ах! Який же солодкий був перший поцілунок Ісуса для моєї душі!.......

Це був поцілунок любові, я почувалася коханою, й також казала: "Я люблю Тебе й віддаю Тобі себе назавжди". Не було прохань, не було боротьби, жертв. Вже давно Ісус і маленька Тереза поглянули одне на одного[v] й зрозуміли одне одного... Того дня це вже не був погляд, а було поєднання, вже не було двох, Тереза зникла, як губиться крапля води в океані. Залишився сам Ісус, Він був Господом, Царем. Чи ж Тереза не просила Його, щоб Він забрав її свободу, бо вона боялася своєї свободи, почувалася такою слабкою, такою тендітною, що назавжди хотіла з'єднатися з Божою Силою!... Її радість була занадто велика, занадто глибока, щоб її можна було стримати, й невдовзі вона залилася чудовими сльозами, на великий подив своїх приятельок, які пізніше говорили між собою: "Чому вона так розплакалася? Невже мала щось на сумлінні?.. –  Ні, це радше тому, що з нею не було її Мами чи Сестри, яку вона так любить і яка стала кармеліткою". Вони не розуміли, що коли вся радість Неба проникне до одного серця, то серцеу вигнанні не може її знести, не проливаючи сліз….. О! Ні, відсутність Мами в день мого першого причастя не була для мене прикрою, – 

|A 35v| хіба ж не було того дня в моїй душі Неба, й хіба ж Мама не зайняла в ньому місця вже давно? Тому, приймаючи відвідини Ісуса, я приймала одночасно відвідини моєї любої Матері, яка благословила мене, радіючи моїм щастям... Також не через відсутність Поліни я плакала, –  без сумніву, я була б щаслива, якби вона була поруч, але вже давно погодилася на цю жертву. Того дня тільки радість наповнювала моє серце, я єдналася з Поліною, яка раз і назавжди віддавала себе Тому, Хто з такою любов'ю віддавав Себе мені!...

Пополудні саме я проголошувала акт посвячення себе Пресвятій Діві Марії –  було справедливо, що саме я говорила від імені моїх приятельок до моєї Матері в Небі, я, яка так рано була позбавлена моєї Матері на землі….. Я вклала все своє серце, щоб говорити до Неї, щоб присвятити їй себе як дитина, яка кидається в обійми своєї Матері й просить берегти її. Мені здається, що Пресвята Діва Марія мала дивитися на свою квіточку й посміхатися їй, бо хіба це не Вона зцілила її видимою посмішкою?.. Хіба не поклала до її чаші свого Ісуса, Квіту Польового, Лілії долин?.. Пнп 2,1

Ввечері цього чудового дня я опинилася в колі моєї земної родини. Вже вранці, після меси, обіймала Татуся та всіх моїх любих родичів, але зараз було справжнє родинне возз'єднання: Тато, взявши за руку свою царівну, вирушив до Кармелю.... Тоді я побачила мою Поліну, яка стала нареченою Ісуса, побачила її в білому вельоні, такому, як мій, і в вінку з троянд.... Ах! Моя радість не мала гіркоти, я сподівалася, що невдовзі приєднаюся до неї і ми будемо разом очікувати Неба!

Мені не було байдуже до родинного свята, яке відбулося У вечір мого першого Причастя, гарний годинник, що його дав мені мій Цар, приніс мені велику радість, але ця моя радість була тиха, й ніщо не порушувало мого внутрішнього миру.

Марія забрала мене з собою на ніч, яка настала після цього чудового дня, адже після найбільш променистих, ясних днів настає темрява, тільки день першого, єдиного,


[i] Луї Віктор Домен (1843-1918), капелан бенедиктинок і сповідник Терези в роки її навчання в абатстві.  

[ii] Тереза часто ходила сповідатися, але був такий звичай, що діти отримували тільки просте благословення замість відпущення гріхів. 

[iii] У самий день 8 травня 1884 р. Поліна, ставши сестрою Агнесою від Ісуса, склала свої обітниці в Кармелі.

[iv] Білі сукні дівчаток, що приступали до першого причастя.

[v] Тереза вже розповідала, як на морі прийняла "рішення ніколи не віддаляти своєї душі від погляду Ісуса" (А 22r).