A 28-29

|A 28r| подумала, ніби я померла.... Але хвороба була не для того, щоб я померла, а радше –  як хвороба Лазаря –  щоб і був прославлений Бог...  Ін 11,4  І справді, Він був прославлений, завдяки гідній подиву відданості мого Батечка, який думав, що "його донечка збожеволіє або невдовзі помре". А також завдяки відданості Марії!.. Ах! Скільки ж вона вистраждала через мене.... як же я їй вдячна за опіку, якою вона так безкорисливо мене оточувала... серце підказувало їй, чого я потребую, і справді серце Матері набагато більше вчене, ніж серце лікаря, бо зможе вгадати, що потрібне її дитині в хворобі.......

Бідолашна Марія мусила поселитися у Дядька, бо тоді не можна було перевезти мене до Бюісонне. А тим часом наближалися облучини Поліни, і всі уникали говорити про це при мені, знаючи, як мені болісно через те, що не можу туди піти. Але я повсякчас про них говорила, стверджуюючи, що почуватимусь достатньо добре, щоб відвідати мою любу Поліну... І справді, Господь не хотів відмовити мені в такій розраді, а радше хотів втішити свою любу Наречену[i] , яка стільки вистраждала через хворобу своєї донечки.... Я помітила, що Ісус не хоче випробовувати Своїх дітей у день їхніх заручин, це свято має бути без хмар, передсмак радості Раю, –  чи ж Він не показав цього вже 5 разів[ii]?... Отже, я могла обійняти[iii] свою любу Матінку, сісти їй на коліна й обсипати її пестощами.... Я могла споглядати її, таку захоплюючу, в білому вбранні Нареченої.... Ах! Це був чудовий день серед мого темного випробування, але цей день швидко минув….. Невдовзі я мусила сісти до екіпажу, який завіз мене дуже далеко від Поліни... дуже далеко від мого улюбленого Кармелю. Коли ми повернулися до Бюісонне, мене поклали в ліжко всупереч моїй волі, адже я запевняла, що

|A 28v| вже зовсім одужала та вже не потребую опіки. На жаль, це був тільки початок мого страждання!... Вранці повернувся попередній стан, і хвороба стала така серйозна, що з людського погляду я не повинна була одужати.... Не знаю, як описати таку дивну хворобу, –  зараз я переконана, що вона була справою біса, але довгий час після одужання вважала, що захворіла навмисно і що це було справжнім мучеництвом для моєї душі....

Я сказала про це Марії, яка зі своєю звичною добротою мене заспокоювала. Сказала про це на сповіді, і тут теж сповідник намагався повернути мені мир, кажучи, що неможливо удавати таку хвору, якою я була. Господь, Який, без сумніву, хотів мене очистити, а передусім смирити, залишив мені це внутрішнє мучеництво аж до мого вступу до Кармелю, де отець наших душ[iv] ніби одним порухом руки розвіяв усі мої сумніви, й відтоді я відчувала досконалий мир.

Немає нічого дивного в тому, що я боялася, ніби вдаю хвору, насправді не будучи нею, адже я говорила й робила речі, яких зовсім не думала. Майже весь час здавалося, що я марила, бо казала слова, які не мали сенсу, але разом із тим я впевнена, що ані на мить не була позбавлена моїх розумових здібностей ...... Часто здавалося, що я знепритомніла, бо взагалі не ворушилася, –  тоді дозволила б зробити з собою все що завгодно, навіть убити мене, а все-таки я чула все, що навколо мене говорили й усе це ще пам'ятаю.... Одного разу протягом досить довгого часу я не могла розплющити очей, і розплющила їх на хвильку, коли залишилася сама.......

Думаю, що біс отримав зовнішню владу наді мною, але

|A 29r| не міг наблизитися ані до моєї душі, ані до мого розуму, хіба що і лише для того, щоб викликати в мені величезний страх перед деякими речами, наприклад, перед дуже простими ліками, які мені марно намагалися дати. Але якщо Господь дозволив бісові наблизитися до мене, то зіслав мені також видимих ангелів.... Марія весь час була біля мого ліжка, піклуючись про мене й потішаючи з ніжністю Матері, вона ніколи не виказала переді мною найменшої втоми, а я справляла їй багато клопотів, не дозволяючи їй відходити від мене. Адже вона мусила виходити поїсти з Татом, але я весь час, поки її не було, не припиняла її кликати. Вікторія, яка пильнувала мене, іноді мусила йти по мою любу "Маму", як я її називала.... Я не казала нічого тільки тоді, коли Марія хотіла вийти на Месу або відвідати Поліну........

Дядько й Тітка теж були дуже добрі до мене. Люба Тітонька щоденно приходила мене провідати[v] й приносила мені багато подарунків. Приходили провідати мене й інші друзі родини, але я благала Марію, що не хочу приймати візитів, мені не подобалося бачити "людей, що сидять навколо мого ліжка РІВНИМ РЯДКОМ і дивляться намене як на цікаве звірятко". Єдині відвідини, які мені подобалися, –  це відвідини Дядька й Тітки. Не можу виразити, як зросли мої почуття до них з часу тієї хвороби, –  я зрозуміла краще, ніж будь-коли, що вони не були для нас просто родичами. Ах! Батечко справді мав рацію, коли часто повторював нам слова, які я щойно написала. Пізніше він сам переконався, що не помилявся, і зараз напевно охороняє та благословляє тих, хто з такою турботою піклувався про нього.... Я ще у вигнанні, й оскільки не можу виявити свою вдячність, тільки одним способом можу полегшити моє серце: Молитися за рідних, яких люблю, які були і є надалі такі добрі до мене!...

Леоні теж була до мене дуже добра, стараючись розважити мене, як тільки могла. Іноді я справляла їй прикрість, адже вона досконало бачила, що неможливо замінити при мені Марію…..

А моя люба Селіна, чого тільки вона не робила для своєї Терези?!.. В Неділю, замість того, щоб іти на прогулянку, замикалася на цілі години з бідолашною дівчинкою, схожою на божевільну. Справді,

|A 29v| потрібна була любов, щоб не втекти від мене.... Ах! мої дорогі Сестрички[vi], скільки страждань я вам принесла!.. Ніхто не справив вай стільки болю, як я, і ніхто не отримав стільки любові, як ви виявили мені…… На щастя, я матиму Небо, щоб вам віддячити, мій Наречений дуже багатий, і я буду черпати з Його скарбів любові, щоб стократно відплатити вам за те, що ви вистраждали через мене………..

Найбільшою моєю втіхою під час хвороби було отримання листа від Поліни.... Я читала його, перечитувала знову, так довго, що вивчила напам'ять….. Одного разу, моя люба Матінко, Ви прислали мені пісочний годинник й одну з моїх ляльок, вдягнену кармеліткою, –  неможливо висловити мою радість... Дядько був незадоволений, він казав, що замість того, аби нагадувати мені про Кармель, треба було б віддаляти від мене думку про нього, але я, навпаки, відчувала, що саме надія стати певного дня кармеліткою тримала мене при житті....

Мені було приємно працювати для Поліни –  я робила для неї маленькі вироби з бристольського паперу, а найбільшим моїм заняттям було плетіння вінків з маргариток і незабудок для Пресвятої Діви Марії. Був чудовий травень, вся природа вбиралася у квіти та дихала радістю, і тільки "квіточка" марніла та здавалася зів'ялою вже назавжди.... Але при ній було Сонце –  цим Сонцем була чудесна статуя Пресвятої Діви Марії, яка двічі[vii] промовляла до Мами, і часто, дуже часто квіточка повертала свій вінчик до тієї блаженної Зірки.... Одного дня я побачила, що Тато увійшов до кімнати Марії, де я лежала, і, даючи їй багато золотих монет, з глибоким сумом сказав їй написати до Парижа та замовити месу у Матері Божої Переможної, щоб Вона врятувала його бідолашну донечку. Ах! як я була зворушена, бачачи Віру й Любов мого любого Царя.



[i] Іноді, починаючи від облучин, новіціатка називалася "нареченою", а після складання обітниць –  "дружиною".  

[ii] Оскільки Леоні була тоді в монастирі візиток у Кані, ці п'яті "заручини", про які говорить Тереза, стосуються облучин Селіни (сестри Женев'єви), 5 лютого 1895 р. 

[iii] У ті часи новіціатка залишала клаузуру, щоб привітатися з родиною в зовнішній частині монастиря ("обійсті") й брати участь у першій частині урочистості в каплиці, перш ніж повернеться до клаузури на другу частину, власні облучини. Вона була тоді вдягнена в білу сукню нареченої, "біле вбрання", про яке говорить Тереза. Таким чином Тереза могла в "обійсті" на хвилину "сісти на коліна Поліни. Але вона не брала участі в церемонії в каплиці 6 квітня 1883 р. Тому тільки пізніше, після свого одужання, побачила "Поліну в хабіті Пресвятої Діви Марії" (A 30v). 

[iv] Єзуїт Альмір Пішон (1843-1919), духовний керівник Марії, потім Селіни, а згодом також Терези. Тому тільки після "вступу до Кармелю", 23 травня 1888 р., Тереза виявила йому своє душевне страждання. Вона знову говорить про це в А 70r. 

[v] Після облучин Поліни. 6 квітня 1883 р., Тереза, яку спочатку поклали до ліжка у родини Герен, повернулася до Бюісонне. 

[vi] Від самого початку Тереза розуміла, що її будуть читати три її "сестри"-кармелітки. 

[vii] Відповідно до запису Матері Агнеси на її копії ІД від 1936 р., статуя Божої Матері тільки один раз промовляла до пані Мартен: після смерті Елен, коли мати "почула слова: Вона тут, біля Мене…"