A 26-27

|A 26r| оскільки дізналася про все несподівано, це було для мене так, ніби меч пробив моє серце Лк 2, 35

Я завжди пам'ятатиму, моя люба Мати, як ніжно Ви мене втішали…… Потім пояснили мені життя в Кармелі, і воно здалося мені дуже гарним. Повторюючи в душі все, що Ви мені сказали, я відчула, що Кармель –  це пустеля, і Господь хоче, щоб і я там приховалася... Я відчула це з такою силою, що в моєму серці не було найменшого сумніву, це не була мрія дитини, яка дозволяє себе вести, але впевненість у Божому заклику. Я хотіла піти до Кармелю не заради Поліни, а заради самого Ісуса….. Я передумала багато речей, яких слова не можуть висловити, але які залишили великий спокій у моїй душі.

Наступного дня я довірила мій секрет Поліні, яка, розуміючи моє прагнення як волю Неба, сказала мені, що невдовзі я піду з нею відвідати Мати Настоятельку Кармелю, і що треба сказати їй про те, що саме Господь дав мені відчути.... Для цього урочистого візиту вибрали Неділю, я була дещо збентежена, коли довідалася, що Марія Г[ерен] має залишитися зі мною, оскільки вона була ще така маленька, що могла бачити кармеліток. Однак я мусила знайти спосіб, щоб залишитися з Матір'ю Настоятелькою наодинці. І ось що мені спало на думку: я сказала Марії, що оскільки ми отримали привілей бачити Мати Настоятельку, мусимо бути дуже милі й дуже чемні, тому мусимо довірити їй наші таємниці, отже, кожна по черзі мусить вийти на хвилинку й залишити іншу цілковито саму. Марія повірила мені на слово, попри свою неохоту довіряти таємниці, яких не мала, і ми по черзі залишалися сам-на-сам з М[атір'ю] М[арією] де Г[онзаг][i].

|A 26v| Вислухавши моє велике зізнання, ця добра Мати повірила в моє покликання, але сказала мені, що 9-річних постуланток не приймають, і треба почекати до моїх 16-ти років….. Я погодилася з цим, незважаючи на палке прагнення вступити якнайшвидше й прийняти 1-ше Причастя в день Облучин Поліни….. Саме того дня я і вдруге почула компліменти. С. Т[ереза] від св. Августина[ii], яка прийшла мене побачити, невтомно повторювала, що я гарненька. Я не мала наміру приходити до Кармелю, аби слухати похвали, тому після візиту в розмовниці не припиняла говорити Богові, що це тільки для Нього я хочу стати кармеліткою.

Я старалася якнайбільше використовувати присутність моєї улюбленої Поліни під час тих кількох тижнів, поки вона ще залишалася в світі, щодня Селіна і я купували їй тістечка й цукерки, вважаючи, що невдовзі вона їх уже не їстиме. Ми постійно були при ній, не даючи їй ані хвилі спочинку. Нарешті настало 2 жовтня, день сліз і благословень, коли Ісус зірвав першу зі своїх квіточок, яка мала стати матір'ю для тих, хто приєднається до неї за небагато років.

Я ще бачу місце, де отримала останній поцілунок Поліни, потім Тітонька повела нас усіх на месу, а тато тим часом пішов на гору Кармель, скласти свою першу жертву..... Вся родина була така заплакана, що, дивлячись, як ми виходимо з церкви, люди озиралися на нас із подивом, але мені було байдуже, це не заважало мені плакати, –  гадаю, що якби все навколо мене почало руйнуватися, я не звернула б на це жодної уваги. Я дивилася на гарне блакитне Небо й дивувалася, що Сонце може ще світити 

|A 27r| таким сяйвом тоді, коли мою душу заливав сум!...

Може, люба Матінко, Ви вважаєте, що я перебільшую страждання, яке тоді відчувала?.. Я добре усвідомлюю, що воно не мало бути таке велике, адже я сподівалася зустрітися з Вами в Кармелі, але моїй душі було ДАЛЕКО до зрілості, я ще мала пройти через багато переплавок, перш ніж досягла б цієї жаданої мети...........

2 жовтня було днем початку шкільного року в Абатстві, і я мусила туди піти, незважаючи на мій сум.... Після обіду Тітка прийшла по нас, щоб узяти нас до Кармелю, і я побачила мою любу Поліну за ґратами ..... Ах! Як же я страждала в розмовниці Кармелю! Оскільки я пишу історію моєї душі, мушу сказати своїй улюбленій Матері все, і визнаю, що страждання перед її вступом –  це було ніщо в порівнянні з тими, які мали настати.... Щочетверга ми йшли усією родиною до Кармелю, а я, призвичаєна до довгих сердечних розмов із Поліною, отримувала насилу дві чи три хвилини в кінці побачення в розмовниці, звісно, проплакувала їх і відходила з роздертим серцем..... Я не розуміла, що це через делікатність до Тітки Ви воліли звертатися до Жанни і Марії замість того, щоб розмовляти зі своїми донечками... не розуміла, й казала собі в юшбині серця: "Поліна для мене втрачена!!!" Дивно, як мій дух розвинувся серед страждання, розвинувся до тієї міри, що я негайно розхворілася.

Хвороба, яка на мене посіла, напевно походила від демона: розгніваний Вашим вступом до Кармелю, він хотів помститися мені за втрати, які в майбутньому мала йому принести наша родина, але не знав, що

|A 27v| солодка Цариця Небесна чувала над своєю ніжною квіточкою, що з висоти Свого трону Вона посміхалася їй і готувалася до того, щоб вгамавати бурю, коли її квіточка вже буде близька до того, щоб остаточно розбитися....

Наприкінці року я почала відчувати постійний головний біль, який, з іншого боку, майже не справляв мені страждання, я могла продовжувати навчання, й ніхто не непокоївся через мене. Це тривало до Великодніх свят 1883 р. Оскільки Тато поїхав з Марією та Леоні до Парижа, Тітка взяла мене і Селіну до себе. Одного вечора Дядько, забравши мене із собою, розповідав давні спогади про Маму, з турботою, яка мене глибоко зворушила, і я розплакалася. Тоді він сказав, що я занадто вразлива, що мені потрібні розваги, і вони з тіткою вирішили зробити нам приємне під час Великодніх канікул. Того вечора ми мали йти до католицького гуртка, але, вважаючи, що я занадто стомлена, Тітка звеліла мені йти спати. Коли я роздягалася, мене охопило дивне тремтіння. Подумавши, що мені холодно, тітка вкрила мене ковдрами й обклала гарячими пляшками, але ніщо не могло зменшити мого тремтіння, яке тривало майже всю ніч. Дядько, повернувшись із моїми кузинами і Селіною після гуртка, був дуже здивований моїм станом і визнав його за дуже серйозний, але не хотів казати цього, щоб не налякати тітку. Вранці він пішов по доктора Нотта, який, як і Дядько, визнав, що в мене дуже серйозна хвороба, яка ще ніколи не вражала таку маленьку дитину. Всі злякалися, Тітка мусила залишити мене у себе та опікувалася мною зі справді материнською турботою. Коли Тато повернувся з моїми старшими сестрами з Парижа, Еме[iii] зустріла їх з таким сумним обличчям, що Марія



[i] Марі-Адель-Розалі Даві де Вірвіль (1834-1904), у той час настоятелька. З перервами вона була настоятелькою сім разів, разом 21 рік, у тому числі в момент вступу Терези. 

[ii] Це та сестра, про яку Тереза скаже, що це "свята монахиня", але має "талант не подобатися мені ні в чому" (пор. Рукопис Г для Марії де Гонзаг, 13 v). 

[iii] Еме Роже, куховарка родини Герен.