A 24-25

|A 24r| якби я мала розповісти все, не могла б скінчити...

У Лізьє ролі помінялися. Тепер Селіна була вигадливою пустункою[i], а Тереза - вже тільки дуже лагідною, але надмірно плаксивою дівчинкою.... Але це не заважало Терезі й Селіні дедалі більше любити одна одну. Іноді відбувалися малі суперечки, але це було несерйозне, і насправді вони були завжди однодумницями. Можу сказати, що моя люба сестричка ніколи  не справила мені прикрості, а була для мене як промінчик сонця, завжди радуючи й утішаючи мене..... Хто може оповісти, з якою відвагою вона захищала мене в Абатстві, коли мене звинувачували?.. Вона так піклувалася про моє здоров'я, що іноді це навіть стомлювало мене. Що мене не стомлювало –  так це дивитися, як вона грається: вона розставляла ціле товариство наших ляльок і робила з ними урок, як справжня вихователька. Тільки вона завжди робила так, що її доньки були чемні, а моїх часто виставляла за двері за погану поведінку.... Вона розповідала мені все, що вивчала в своєму класі, що мене дуже цікавило, і я дивилася на неї, як на копальню знань. Мені дали прізвисько "донечки Селіни", і тому, коли вона сердилася на мене, найбільшою ознакою її невдоволення було сказати мені: "Ти вже не моя донечка, це кінець, я завжди буду про це пам'ятати!..." Тому мені не залишалося нічого, як тільки плакати гіркими сльозами[ii], благаючи її, щоб і далі вважала мене своєю донечкою, і невдовзі вона обіймала мене й обіцяла, що нічого не буде пам'ятати!... Щоб утішити мене, брала одну зі своїх ляльок і

|A 24v| казала їй: "Люба, поцілуй тітоньку". Одного разу ляльказ такою ревністю почала мене ніжно цілувати, що обидві свої ручки вклала мені до носа.... Селіна, яка не зробила цього навмисно, здивовано дивилася, як лялька висить на моєму носі. Тітонька не барилася відштовхнути надто ніжні обійми племінниці і з усього серця розсміялася над такою особливою пригодою.

Найцікавіше було, коли ми купували новорічні подарунки. Разом старанно ховалися одна від одної на Базарі. Оскільки в нашому розпорядженні було по 10 су, а треба було купити принаймні 5 чи 6 різних подарунків, важливо було, хто купить найгарніші речі. В захопленні від своїх придбань, ми нетерпляче чекали першого дня року, щоб мати змогу подарувати одна одній наші чудові подарунки. Та, яка прокидалася першою, поспішала скласти іншій новорічні привітання, потім обмінювалися подарунками, й кожна впадала в захоплення від скарбів, отриманих за 10 су!....

Ці дрібні подарунки приносили нам майже таку саму втіху, що й гарні новорічні подарунки від мого дядька. Але це був ще тільки початок радості. Того дня ми вдягалися дуже швидко й кожна чатувала, щоб кинутися на шию Татусеві, щойно він вийде зі своєї кімнати. Крики радості лунали в усьому будинку, й батечко виглядав щасливим від того, що ми були такі вдоволені.... Подарунки, які дарували своїм донечкам Марія і Поліна, не були дорогими, але справляли їм велику радість.... Ах! Це тому, що в тому віці ми не були розбещені, наша душа, в усій своїй свіжості, розквітала як квітка, щаслива, що отримує вранішню росу... Один повів вітру гойдав наші вінці, й те, що було приводом радості або суму для

|A 25r| однієї, одночасно так само впливало й на іншу. О, так, ми мали спільні радості, я це відчула досконало в день першого Причастя моєї любої Селіни. Оскільки мені було ще тільки сім років, я ще не ходила до Абатства, але в моєму серці зберігся дуже солодкий спогад способу, в який Ви, моя люба Матінко, готували Селіну. Щовечора Ви брали її на коліна й говорили їй про велику подію, яку вона мала пережити. Я слухала, гаряче прагнучи теж приготуватися, але Ви часто казали мені йти собі, бо я була ще занадто мала, і тоді сум наповнював моє серце, і я думала, що це зовсім не так довго –  чотири роки готуватися до прийняття Господа…..

Одного вечора я почула, як Ви казали, що з першим Причастям треба почати нове життя. Я одразу вирішила не чекати того дня, а почати нове життя одночасно з Селіною….. Ніколи я не відчувала так сильно, що люблю її, як під час її триденних реколекцій. Вперше в житті я була далеко від неї і не спала в її ліжку... Першого дня, забувши, що вона не повертатиметься, я приховала пригорщу черешень, куплених мені Татом, аби з'їсти їх разом із нею. А коли бачила, що вона не повертається, мені було дуже сумно. Тато мене втішив, кажучи, що завтра поведе мене в Абатство до Селіни, і що я дам їй іншу пригорщу черешень!.... День 1-го Причастя Селіни залишив у мені враження, подібне до мого першого Причастя: прокидаючись вранці одна у великому ліжку, я відчула, як мене заповнює радість. "Це сьогодні!.. Настав великий день....", невтомно

|A 25v| повторювала я ці слова. Мені здавалося, що це я маю прийняти перше Причастя. Певна, що того дня я отримала велику благодать, і вважаю його одним із найпрекрасніших днів мого життя...

Я трохи повернулася назад у часі, щоб пригадати цю насолоду, а тепер маю розповісти про болісне переживання, яке зламало серце Терези, коли Ісус взяв до Себе її дорогу маму, її Поліну, яку вона так ніжно любила!....

Одного дня я сказала Поліні, що хотіла б стати пустельницею, разом із нею відійти в далеку пустелю, і вона відповіла, що моє прагнення було також і її прагненням, і що вона почекає, доки я виросту достатньо, щоб виїхати. Без сумніву, це було сказано жартома, але Тереза поставилася до цього серйозно, тому так болісно було для неї, коли одного дня почула, як її дорога Поліна розмовляє з Марією про свій близький вступ до Кармелю[iii] …… Я не знала, що таке Кармель, але розуміла, що Поліна скоро мене покине, щоб вступити до якогось монастиря, розуміла, що вона не чекатиме на мене і що я втрачу свою другу Матір!... Ах! як можу висловити глибоку тривогу мого серця?.. В один момент я зрозуміла, що таке життя. Аж до тієї миті я не бачила, що воно таке сумне, але воно проявило себе в усій своїй реальності, я побачила, що життя – це тільки страждання й невпинне розставання. Я проливала гіркі сльози, адже не розуміла ще радості жертви, була слабка, така слабка, що вважала великою благодаттю те, що змогла витримати це випробування, яке, здавалося, значно перевищувало мої сили!... Якби я довідалася про відхід моєї любої Поліни в якийсь делікатний спосіб, може, не страждала б так сильно, але



[i] Алюзія до фрагменту листа від 5 грудня 1875 р. від пані Мартен до Поліни, який стосувався Терези й був цитований в А 4v: "Ця дитина –  виняткова пустунка".

[ii]Тереза вживає тут французький ідіоматичний вираз, який дослівно звучав би "плакати як Магдалина" (прим. пол. пер.). 

[iii]Поліна завжди прагнула стати монахинею в монастирі візиток в Ле-Ман. 6 лютого 1882 року (коли святкували триста років з дня смерті святої Терези Авільської), беручи участь у месі в день святого Якова в каплиці Пресвятої Діви Марії з Гори Кармель, вона відчула, що іі приваблює Кармель, до якого й вступила 2 жовтня того ж року. Їй був тоді 21 рік, а Терезі –  дев'ять років і дев'ять місяців.