A 22r-23

|A 22r| класу, де всі учениці були старші за мене, і одна з них, тринадцяти- чи чотирнадцятирічна, була не дуже розумна, а проте змогла сподобатися ученицям і навіть вихователькам. Бачачи, що я, наймолодша, майже[ii] завжди була найкращою в класі, а до того ж улюбленицею всіх монахинь, вона напевно відчувала заздрість, цілковито зрозумілу для учениці, й змушувала мене у різні способи платити за мої дрібні успіхи...

Я була несміливої й делікатної вдачі, не вміла захищатися й просто плакала, нічого не кажучи,  навіть Вам не скаржилася на те, що зносила, але не мала достатньо чесноти, щоб піднятися понад ці негаразди життя, й моє бідне сердечко дуже страждало……. На щастя, я щовечора поверталася до батьківського дому, і тоді моє серце розквітало. Я стрибала на колінах свого Царя, розповідаючи йому про оцінки, які отримала, і його поцілунок змушував мене забути про всі переживання.... З якою радістю я назвала йому оцінку за мій перший твір (твір зі Священної І[сторії]) –  мені бракувало тільки одного балу, щоб отримати найвищу оцінку, бо я не знала імені батька Мойсея. Отже, я була найперша й принесла додому гарний срібний значок. Щоб мене нагородити, Тато дав мені монетку в чотири су, яку я поклала до скриньки, призначеної для того, щоб майже щочетверга приймати нову монетку, завжди однакової вартості.... (саме з цієї скриньки я їх брала, коли під час збору пожертв у деякі великі свята хотіла дати щось із власної кишені чи то на поширення віри, чи на інші подібні справи). Поліна, захоплена успіхом своєї маленької учениці, подарувала їй

|A 23r| маленьке гарненьке серсо[iii], щоб заохотити її до подальшої уваги. Бідолашне маля і справді потребувало цих родинних радостей. Без них життя в пансіоні було б занадто тяжке.

Щочетверга після обіду ми були вільні, але це не було так, як у вільні дні у Поліни, я не була в бельведері з Татом.... Треба було гратися не з Селіною, що мені подобалося, коли ми були з нею цілковито самі, а з моїми кузинами і з малечею Моделонд[iv]. Це було для мене справжньою мукою, оскільки я не вміла гратися, як інші діти, не була приємною подругою, але щосили старалася наслідувати інших, проте це не вдавалося, й мені було дуже нудно, особливо, коли доводилося весь післяобідній час протанцювати кадриль. Єдине, що мені подобалося, –  це ходити до саду зірки[v] ,тоді я всюди була перша, збираючи багато квітів і, вміло знаходячи найкращі, я пробуджувала заздрість моїх маленьких подруг…….

Ще мені подобалося, коли випадково ми опинялися самі разом з маленькою Марією[vi]. Оскільки з нею не було Селіни Моделонд, щоб схиляти її до звичайних забав, вона залишала мені свободу вибору і я вибирала цілковито нову гру. Марія і Тереза і ставали пустельницями, які мали тільки бідну хатку, маленьке поле збіжжя і кілька овочів для вирощування. Їхнє життя складалося з безперервного споглядання, тобто одна з пустельниць заступала іншу на молитві, коли треба було зайнятися діяльним життям. Все відбувалося у згоді, мовчанні і з такими справді монашими звичаями, що це було чудово. Коли приходила Тітка, щоб узяти нас на прогулянку, наша гра тривала й далі на вулиці. Обидві пустельниці

|A 23v| разом молилися на розарії, використовуючи пальці, щоб не виказувати своєї побожності нескромній публіці. Втім, одного дня наймолодша пустельниця забулася: коли отримала на полудник тістечко, перш ніж його з'їсти, зробила велике хресне знамення, що розвеселило всіх непосвячених світських…….

Марія і я завжди були однієї думки, мали однакові вподобання до тієї міри, що одного разу наше єднання волі перейшло всі межі. Повертаючись одного вечора з Абатства, я сказала Марії: "Я заплющу очі, а ти мене веди". –  "Я теж хочу їх заплющити", –  відповіла вона. Як сказали, так і зробили, без обговорення кожна виконала свою волю... Ми були на тротуарі, тому не треба було боятися екіпажів. Після кількох хвилин приємної прогулянки, коли вже відчули насолоду ходити навпомацки, дві нерозумні малі разом впали на коробки, виставлені в дверях магазину, тобто, точніше, перевернули ті останні. Розгніваний продавець вийшов, щоб позбирати свій крам, а дві добровільні сліпі встали самі й пішли великими кроками з широко розплющеними очима, слухаючи справедливі докори Жанни[vii], яка була розгнівана так само, як продавець!... Тому, щоб нас покарати, вона вирішила нас розділити, і з того дня Марія і Селіна ходили разом, а я йшла з Жанною. Це поклало край нашому занадто сильному єднанню волі, й не було це погано для старших кузин, які, навпаки, ніколи не мали однієї думки й сварилися цілу дорогу. Таким чином, настав повний мир.

Я ще не сказала про мої близькі стосунки з Селіною, ах!



[i] Пансіон, який вели сестри-бенедиктинки з Лізьє при "Абатстві" Нотр-Дам-дю-Пре. Тереза залишатиметься там майже п'ять років, від жовтня 1881 р. до лютого або березня 1886 р.  

[ii] "Майже": Тереза дописала це слово пізніше; любить правду! Треба додати, що в її класі було тільки семеро учениць... 

[iii] "Серсо" – гра, яка полягає на киданні й ловленні кілець за допомогою спеціальних палиць двома або кількома партнерами (прим. пол. пер.). 

[iv] Маргарита (24 лютого 1867 р.н.) та Селіна (25 лютого 1873 р.н.), двоюрідні сестри Жанни й Марії Герен. 

[v] Парк у формі зірки недалеко від Бюісонне, по дорозі до Пон-ль’Евек. 

[vi] Її двоюрідна сестра Марія Герен (22 серпня 1870 р.н.), яка, коли Тереза пише ці слова, стане 15 серпня 1895 р. в Кармелі сестрою Марією від Євхаристії. 

[vii] Жанна Герен.