A 21-22r 

|A 21r| яке його царівна мала у віці, коли ще можна не боятися ілюзій! Саме з лона слави він отримав для нас солодку втіху зрозуміти, що ще за десять років до нашого тяжкого випробування Господь нам його вже показував, як Отець, Котрий дозволяє своїм дітям побачити славне майбутнє, яке їм готує, і з радістю розмірковує про безцінні багатства, що мають бути їхнею долею……………..

Ах! Чому саме мені Господь дав це світло? Чому такій маленькій дитині показав річ, якої вона не могла зрозуміти, а якби зрозуміла, померла б від болю, –  чому?..

Це одна з тих таємниць, які, без сумніву, зрозуміємо в Небі і яка спричинятиме наше вічне захоплення!....

Який же благий Господь!.. Як пропорційно добирає випробування до сил, що їх нам дає. Ніколи, як я щойно сказала, я не могла б витримати навіть думки про гіркі страждання, які готувало мені майбутнє.... Я не могла навіть подумати без тремтіння, що Тато може померти.... Одного разу він забрався на самісіньку верхівку драбини, а оскільки я стояла прямо під ним, закричав: "Відійди, маля, бо якщо впаду, то задавлю тебе". Почувши це, я відчула внутрішній бунт, і замість того, щоб відійти від драбини, приліпилася до неї, думаючи: "Принаймні, якщо Тато впаде, не відчую болю, дивлячись, як він помирає, бо помру разом із ним!"

Не можу висловити, як сильно я любила Тата, все в ньому викликало мій захват. Коли він пояснював мені свої думки (як дорослій доньці), я казала наївно, що, звичайно, якби він сказав

|A 21v| це все великим людям з уряду, його б оголосили ЦАРЕМ і тоді Франція була б щаслива, як ніколи доти…… Але в глибині серця я була задоволена (і докоряла собі за це, як за думку егоїстичну), що тільки я добре знаю Тата, бо розуміла, що якби він став Царем Франції і Наварри, то був би нещасливий, бо така доля всіх монархів, а передусім він не був би вже моїм Царем, тільки моїм власним!....

Мені було шість чи 7 років, коли Тато привіз нас до Трувіля[i]. Я ніколи не забуду враження, яке справило на мене море: я не могла стриматися і не дивитися на нього повсякчас. Його велич, шум хвиль –  все говорило мені про Велич і Могутність Господа. Я пригадала, що під час прогулянки пляжем якісь люди дивилися, як радісно я бігаю навколо Тата, підійшли й запитали, чи я його, і сказали, що я чарівна дівчинка. Тато сказав, що так, але я помітила, що він подавав їм знаки, аби вони не робили мені компліментів.... Тоді я вперше чула, як казали, що я гарна, й мені це було справді приємно, бо я так не вважала. Ви звертали стільки уваги, Матінко, на те, щоб не залишити біля мене жодної речі, яка могла б затьмарити мою невинність, а надто щоб я не почула жодного слова, через яке марнославство мало б змогу прослизнути до мого серця. І оскільки я звертала увагу тільки на Ваші слова й на слова Марії, а Ви ніколи не сказали мені жодного комлімента, я не надала великого значення словам та захопленим поглядам тієї пані.

|A 22r| Вечірньої пори, коли здається, що сонце купається в безмежжі хвиль, залишаючи за собою сяючу доріжку, ми удвох з Поліною пішли посидіти на скелі.... Я пригадала тоді зворушливе оповідання "Про золоту доріжку"[ii]! Я довго споглядала цю сяючу доріжку, образ благодаті, що освітлює дорогу, яку має здолати маленький кораблик із граціозним білим вітрилом….. З Поліною я прийняла рішення, що ніколи не віддалю свою душу від погляду Ісуса, аби вона в мирі пливла до Вітчизни в Небесах!...

Моє життя минало спокійно і щасливо, любов, якою я була оточена в Бюісонне, дозволяла мені, так би мовити, зростати. Але, без сумніву, я була вже достатньо велика, щоб почати боротися, щоб почати пізнавати світ і страждання, яких він сповнений………

Мені було вісім з половиною років, коли Леоні залишила пансіон, і я прийшла на її місце до Абатства[iii]. Я часто чула, що проведені в пансіоні роки –  це найкращі, найсолодші роки всього життя. Для мене вони не були такими. Для мене п'ять років, які я там провела, були найсумнішими в житті. Якби зі мною не було моєї любої Селіни, вже за місяць я б там розхворілася….. Бідна квіточка звикла запускати своє тендітне коріння у вибраній землі, спеціально для неї приготованій, тому, коли вона потрапила до середовища квітів усяких видів, часто з не надто делікатним корінням, і мусила шукати соки, необхідні для життя, у спільній землі, це здавалося їй дуже важким!.........

Ви так добре навчили мене, моя люба Мати, що, вступаючи до пансіону, я була найрозвиненішою серед моїх ровесниць. Мене записали до


[i] Приморське містечко, бл. 6000 мешканців (департамент Кальвадос) біля гирла річки Ла Тук, що протікає через Лізьє. Терезі було лише 5 років і 8 місяців, коли 8 серпня 1878 р. її вперше привезли на літо до родини Герен.  

[ii] Зі збірки оповідань Луїзи Беллок "Скарбничка історій", де йдеться про символічний сон маленької дівчинки, в якому вона пливе золотою доріжкою від сонця, що сідає. 

[iii] Пансіон, який вели сестри-бенедиктинки з Лізьє при "Абатстві" Нотр-Дам-дю-Пре. Тереза залишатиметься там майже п'ять років, від жовтня 1881 р. до лютого або березня 1886 р.