A  19-20

|A 19r| Тоді Тато приходив просити змилуватися наді мною, й іноді, щоб зробити йому приємність, Поліна казала "так", але маленька Тереза добре бачила з виразу її обличчя, що це їй було не до душі, починала безутішно плакати, аж поки Поліна скаже так і  обійме її від щирого серці!..

Годі висловити, з якою материнською ніжністю Терезою опікувалися, коли вона хворіла[i], а це траплялося з нею кожної зими. Поліна наказувала покласти її на своє ліжко (незрівнянна честь), а потім давала їй усе, чого вона тільки бажала. Одного разу Поліна вийняла з-під подушки свій гарненький маленький  ножик, і, даючи його своїй донечці, викликала її невимовне захоплення: "Ах! Поліно, –  закричала вона, –  отже, ти так сильно мене любиш, що заради мене готова втратити свого гарненького ножика з перлистою зіркою!... Але, якщо ти так мене любиш, чи не пожертвувала б ти своїм годинником, щоб не дати мені померти!......" –  "Я віддала б свій годинник не лише для того, щоб не дати тобі померти, а щоб тільки швидше побачити тебе цілковито здоровою, негайно принесла б цю жертву". Слухаючи ці слова Поліни, я почувала такий великий подив і вдячність, що не можу їх висловити.... Іноді й улітку бувало, що мене нудило, і Поліна теж ніжно піклувалася про мене: аби мене розвеселити, що було найкращими ліками, вона возила мене у візку навколо саду, а потім, вийнявши мене з візка, клала на моє місце невеличкий кущик маргариток і дуже обережно везла його аж до мого садка, де він урочисто займав своє нове місце......

Це Поліна вислухувала всі мої інтимні думки, прояснювала всі сумніви... Якось я була вражена тим, що Господь не

|A 19v| дає всім вибраним рівної слави в Небі, й злякалася, що не всі будуть щасливі. Тоді Поліна звеліла мені принести велику склянку Тата, поставити її біля моєї крихітної скляночки й наповнити їх водою, а потім запитала в мене, яка з них повніша. Я сказала, що і та, й інша були однаково повні, й неможливо налити води більше, ніж вони можуть вмістити. Моя люба Мати пояснила мені тоді, що в Небі Господь дасть своїм вибраним стільки слави, скільки вони зможуть вмістити, і, таким чином, останньому не буде за що заздрити першому. І так, Матінко моя, наближаючи до мене найпіднесеніші таємниці, Ви змогли дати моїй душі поживу, яка була їй потрібна....

З якою радістю я переживала щороку роздачу нагород!.... Тут, як завжди, було дотримано справедливості, і я одержувала тільки заслужені нагороди. Абсолютно одна, стоячи посеред  шляхетного зібрання, я слухала вердикт, що його читав Цар Франції і Наварри[ii], і серце моє билося так сильно, коли я отримувала нагороди й корону... це був для мене ніби образ суду!... Одразу після вручення нагород Царівна знімала білу сукню, і її швиденько перевдягали, щоб вона могла взяти участь у великій виставі!...

Ах! які ж веселі були ті родинні свята... Коли я дивилася на мого любого Царя, такого сяючого, мені не спали б на думку тяжкі випробування, які мали його спіткати!...

Але одного дня Господь показав мені у справді надзвичайному видінні живий образ випробування, яке Він уподобав для нас приготувати, оскільки його чаша[iii] вже наповнювалася.

Тато вже багато днів був у подорожі, і мали сплисти ще два дні

|A 20r| до його повернення. Було близько другої чи третьої години дня, сонце яскраво сяяло, і здавалося, що вся природа святкує. Я була сама у вікні мансарди, яке виходило на великий сад, дивилася вперед, повна приємних думок, як раптом побачила перед пральнею, що була просто переді мною, чоловіка, вдягненого так само, як Тато. Він був того ж самого зросту й мав таку саму ходу, тільки був  набагато більш зігнутий.... Голова його була вкрита певного типу фартухом невизначеного кольору, так що я не могла побачити його обличчя. Він мав капелюха, подібного до капелюхів Тата. Я бачила, як він простував розміреною ходою вздовж мого садочка...... Мою душу одразу огорнуло почуття надприродного страху, але тієї ж миті я подумала, що, без сумніву, це Тато повернувся й ховається, щоб зробити мені несподіванку. Тому я голосно закричала тремтячим від почуттів голосом: "Тату, Тату!...." –  але здавалося, що таємнича постать мене не чула і йшла вперед, навіть не обернувшись. Я дивилася на нього й бачила, як він рухається в бік дібровки, яка поділяла на дві частини велику алею, і сподівалася, що він знову з'явиться з іншого боку від великих дерев. Але пророче видіння зникло без сліду!... Це тривало лише мить, але так глибоко закарбувалося в моєму серці, що сьогодні, за п'ятнадцять років... спогад про це такий живий, ніби це видіння ще й зараз перед моїми очима……

Марія була з Вами, Матінко, в кімнаті біля тієї, де була я. Почувши, що я кличу Тата, вона трохи злякалася й відчула, як казала мені пізніше, що має статися щось надзвичайне. Не показуючи мені своїх почуттів, вона прибігла й запитала, що зі мною, що я кличу Тата, який зараз в Алансоні.

|A 20v| Тоді я розповіла, що бачила. Аби мене заспокоїти, Марія сказала, що це Вікторія закрила голову фартухом, щоб мене налякати, але Вікторія запевняла, що не виходила з кухні. Зрештою, я була переконана, що бачила якогось чоловіка, і що той чоловік виглядав, як Тато. Тому ми всі втрьох пішли за дерева, але оскільки не знайшли жодного сліду на підтвердження того, що хтось тут проходив, Ви сказали мені більше про це не думати……

Більше про це не думати –  це було понад мої сили, дуже часто моя уява представляла мені таємничу сцену, яку я побачила…… дуже часто я намагалася підняти завісу, що приховувала переді мною її сенс, –  адже в глибині серця я зберегла переконання, що це видіння мало значення, яке одного дня має відкритися мені…… Треба було довго чекати на той день, але за чотири роки Господь сам розірвав таємничу завісу. Діставши дозвіл[iv] на особисту розмову з С. Марією від Пресвятого Серця, як завжди, ми розмовляли про справи з того життя й про наші спогади з дитинства, і я нагадала їй своє видіння, яке мала у віці 6 чи 7 років. Раптом, розповідаючи подробиці цієї дивної сцени, ми одночасно зрозуміли, що вона означала... Це справді був Татусь, і я бачила, як він ішов, згорблений роками.... І це він ніс на шляхетному обличчі, на посивілій голові, знак свого славного  випробування[v].... Як Святе Обличчя Ісуса було закрите під час Страждання, Лк 22,64; Мф 25, 21  так і обличчя Його вірного слуги мало бути закрите в дні його страждання, щоб воно могло засяяти в Небесній Вітчизні перед своїм Господом, Словом Передвічним!.... Йн 1,1   Саме з лона цієї несказанної слави, коли вже царював у Небі[vi], наш любий Батько отримав для нас благодать зрозуміння видіння,



[i]У ранньому дитинстві Тереза часто хворіла на нежить. 4 липня 1875 р. (Терезі було два з половиною роки) її мама пише до пані Герен, своєї невістки: "Моя Тереза постійно застуджена, це повторюється кожні два тижні. 3 моменту, коли з'явилася на світ, ледве вилікується з однієї застуди, одразу підхоплює іншу, годувальниця мені вже казала про це, але найгірше –  це те, що вона одразу стає дуже хвора". –  На своїй копії ІД від 1936 р. Мати Агнеса дописує: "Застуда замінялася бронхітом, але пізніше це зовсім пройшло. В Кармелі застуджувалася рідко".

[ii]Ніжне ймення, яке діти Мартен, а особливо Тереза (саму її називали "Царівною Франції і Наварри", пор. LТ 77), давали своєму батькові, "любому цареві" Терези. 

[iii]"Чаша" –  біблійний образ страждання. Пор. Мт 20,22 і 26,39-44. 

[iv]Згідно зі звичаєм Кармелю, в деякі святкові дні сестри отримували "дозвіл" відвідувати одна одну в келіях і розмовляти наодинці. 

[v]Цим виразом Тереза часто описує церебральний параліч, який затьмарив ясність розуму пана Мартена протягом останніх п'яти років його життя й змусив помістити його в психіатричній лікарні Бон-Совер у Кані від 12 лютого 1889 р. аж до 10 травня 1892 р. 

[vi]Пан Мартен помер 29 липня 1894 р.