A 17-18

|A 17r| душі. Відтоді я поверталася до сповіді перед усіма великими святами, і щоразу це було для імене справжнє  свято.           Лк 15,4

Свята!... Ах! скільки спогадів викликає це слово....  Свята, як я їх любила!... Ви так добре вміли мені пояснити, люба Матінко, всі таємниці, приховані в кожному з них, що це були для мене справжні дні Неба. Особливо я любила процесії з Пресвятими Дарами: яка ж це радість –  кидати квіти до ніг Бога!... Але перш ніж дозволити їм впасти на землю, я кидала їх якомога вище, й ніколи не була така щаслива, як тоді, коли бачила, що пелюстки моїх троянд  торкалися святої дароносиці…..

Свята! Ах! Якщо великі свята були рідко, кожний тиждень приносив одне, дуже дороге моєму серцю: "Неділю". Що це за день, Неділя!.. Це було свято Господа, свято  відпочинку. Спочатку я залишалася в  ліжечку довше, ніж в інші дні, а потім мама Поліна балувала свою донечку, приносячи їй шоколад до ліжечка, а потім одягала її, наче царівну.... Хрещена приходила зробити зачіску  хрещениці, яка не завжди була чемна, коли її смикали за волосся, але потім була дуже задоволена, коли йшла подати руку своєму  Цареві, який того дня цілував її ще ніжніше, ніж звичайно. А потім уся родина йшла на Службу. Всю дорогу, навіть у церкві[i], Татусева Царівна тримала його за руку, її місце було біля нього, й коли треба було зійти на проповідь, необхідно було також знайти два стільці поруч. Це не було складно, здавалося, що всі вважають  гарного Старця з  маленькою донечкою такою чудовою картиною, що люди посувалися, аби дати їм місце. Мій дядько, який сидів на лавках для членів парафіяльної ради, радів, коли бачив, як ми входимо, й казав, що я його

|A 17v| промінчик Сонця... Мене зовсім не турбувало, що на мене дивляться, адже я дуже уважно слухала проповіді, з яких, утім, розуміла небагато. Першою проповіддю, яку я  зрозуміла і яка  мене глибоко зворушила, була проповідь про Страждання Господні, яку проголосив отець Дюсельє, і відтоді я почала розуміти й усі інші проповіді. Коли проповідник мовив про Святу Терезу, тато нахилявся до мене й тихенько казав мені: "Слухай добре, царівно моя, це про твою Святу Покровительку". Я справді слухала добре, але частіше дивилася на тата, ніж на проповідника, його прекрасне обличчя казало мені так багато!... Іноді його очі наповнювалися сльозами, які він марно намагався стримати, –  здавалося, він уже не ходить по землі, так сильно його душа любила заглиблюватися у вічні істини... Тим не менше, життя його мало тривати ще довго, довгі роки мали проминути, перш ніж прекрасне Небо відчинилося перед його захопленими очима, й Господь обсушив  сльози Свого доброго й вірного слуги!.......Одкр 21,4; Мф 25,21

Але повертаюся до мого Недільного дня. Цей  радісний день, який проминав так швидко, мав певний відтінок  меланхолії. Пам'ятаю, що моє щастя було незатьмарене аж до комплети[ii], під час якої я думала, що день  відпочинку невдовзі закінчиться.... що наступного дня треба буде знову починати життя, працювати, вчити уроки, –  й моє серце відчувало земне  вигнання... я зітхала про вічний відпочинок у Небі, про  Неділю без вечірньої зорі у Вітчизні!...... Так було, коли перед поверненням до Бюісонне ми йшли на прогулянки, що не залишали в моїй душі почуття смутку. Потім родина вже не була повна, бо Тато, щоб зробити приємне Дядькові, залишав йому кожної Неділі Марію або  Поліну,

|A 18r| а я була дуже задоволена лише тоді, коли теж там і залишалася. Я воліла залишитися з кимось, бо тоді на мене менше звертали уваги, ніж коли запрошували мене одну. Найбільше мені подобалося слухати все, що оповідав Дядько, але не любила, коли він мене розпитував і дуже боялася, коли він брав мене на  одне коліно, співаючи гучним голосом пісню Синьої Бороди... Раділа, коли бачила, що Тато приходить по нас, а по дорозі додому дивилася на зірки, які миготіли, й це мене захоплювало...... Особливо була одна група  золотих перлин, які я відшукувала з радістю, вважаючи, що вони складають літеру Т (вони виглядали приблизно так: ), показувала її Татові, кажучи йому, що моє ім'я записане на Небесах. Лк 10,20 Потім, не воліючи нічого бачити на нікчемній землі, просила його, щоб він мене вів, а тоді не дивлячись під ноги, високо задирала голівку і невтомно споглядала зоряну блакить!.......

Що можу сказати про зимові вечори, особливо ці, недільні? Ах, як солодко було, зігравши партію в шашки, сісти із Селіною Татові на коліна.... Чудовим голосом він співав мелодії, що наповнювали душу глибокими думками... Або, лагідно колисаючи нас, декламував вірші, в яких відкривалися вічні істини...... Потім ми піднімалися нагору, щоби спільно прочитати вечірні молитви, й царівна була сама біля свого Короля. Достатньо було поглянути на нього, щоб побачити, як моляться Святі.... Нарешті, ми всі по черзі, згідно з віком, підходили сказати татові "добраніч" і отримати поцілунок;  царівна, звісно, підходила остання, і  цар, щоб поцілувати її,

|A 18v| піднімав її за  лікті, а вона кричала досить голосно: "Добрий вечір, Татусю, і добраніч, спи і добре", –  це повторювалося щовечора... Потім моя маленька мама брала мене на руки й заносила до ліжка Селіни. Тоді я питала: "Поліно, сьогодні я поводилася добре?  Ангелочки літатимуть навколо мене?" Відповідь завжди була  так, інакше я плакала б цілу ніч.... Поцілувавши мене, так само, як моя дорога хрещена,  Поліна сходила вниз, і бідолашна Тереза залишалася сама в темряві. Даремно вона уявляла собі, як  ангелочки літають навколо неї, невдовзі її охоплював жах, адже зі свого ліжка вона не бачила лагідного миготіння зірок...

Я вважаю справжньою благодаттю, люба моя Мати, що Ви привчили мене перемагати страхи: іноді ввечері Ви посилали мене одну по якусь річ у далекій кімнаті. Якби мною не керували так добре, я стала б дуже лякливою, а так тепер мене справді складно злякати.... Іноді я питаю себе, як Ви змогли виховати мене з такою  любов'ю й ніжністю, і водночас не розбалувати мене, адже Ви справді не пропустили жодної моєї недосконалості. Ви ніколи не дорікали мені без підстав, але, з іншого боку, ніколи не змінювали прийнятого рішення, –  я знала це так добре, що ніколи не могла б, а навіть і не хотіла б зробити жодного кроку, якби Ви мені це заборонили. Сам тато був зобов'язаний підкорюватися Вашій волі: без дозволу  Поліни я не йшла на прогулянку, а коли Тато казав іти, відповідала: "Поліна не хоче".



[i] Родина Мартен ходила на Месу до кафедрального собору Сен-П'єр.  

[ii] Частина Літургії Годин (повечір'я), за часів Терези відмовлялася в неділю в парафіяльному костелі після Вечірні.