A  15-16

|A 15r| є так близько!... Тато не був так задоволений, як його царівна, –  не тому, що боявся грози, а просто трава й величезні маргаритки (які були вищі за мене) вже ясніли коштовним камінням, а ми мусили перейти через луки, перш ніж дісталися дороги, і мій улюблений батечко, побоюючись, що діаманти змочать донечку, крім своєї торби з вудками, поніс на плечах і її.

Тато любив, щоб під час прогулянок з ним я давала милостиню біднякам, яких ми зустрічали. Якось ми побачили одного, який ледве пересувався на костурах, я наблизилася, щоб дати йому один су, але він, вважаючи себе недостатньо бідним, щоб приймати милостиню, подивився на мене, сумно посміхнувся й відмовився прийняти те, що я пропонувала. Не можу висловити, що діялося в моєму серці: я хотіла його порадувати, дати йому полегшення, а замість цього, як думала, зробила йому прикрість. Напевно бідний хворий вгадав мої думки, бо я побачила, як він повернувся й посміхнувся мені. Тато, власне, купив мені тістечко, й я хотіла його йому дати, але не наважувалася. Хотіла все ж таки дати йому щось, від чого він би не відмовився, бо відчувала велику симпатію до нього. Пригадала, що, як кажуть, у день першого причастя можна отримати все, про що попросиш. Ця думка мене втішила, й хоча мені було ще тільки шість років, я сказала собі: "Помолюся за  мого бідняка в день мого першого причастя". За п'ять років я виконала свою обітницю і сподіваюся, що Господь вислухав молитву, на яку Сам мене надихнув, щоб я скерувала її до Нього за одного з Його стражденних членів.... 

|A 15v| Я дуже любила Бога і часто віддавала Йому своє серце за формулою, якій навчила мене мама. Але одного дня, або, краще сказати, одного чудового травневого вечора я зробила помилку, яка варта згадки. Вона дала мені гарний привід до смирення, і думаю, що моє розкаяння в ній було досконале. –  Оскільки я була замала, щоб ходити на травневі служби Пресвятій Діві, я залишалася вдома з Вікторією[i] й разом із нею виконувала свої побожні практики перед  моїм уквітчаним вівтариком Маріі[ii], який я впорядкувала по-своєму: все було таке маленьке, свічники й вазочки з квітами, що дві свічки-сірники досконало це освітлювали. Іноді Вікторія робила мені несподіванки й давала два недогарки від свічок, але це було рідко. Одного вечора все було готове, щоб ми почали молитися, і я їй сказала: "Вікторіє, починайте "Пам'ятай, о Пресвята", а я запалю свічки". Вона вдала, що починає, але нічого не казала і, сміючись, дивилася на мене, а я бачила, як швидко згоряють мої  цінні сірники, й благала її, щоб вона молилася. Вона продовжувала мовчати, тому, вставши, я почала підвищеним голосом говорити, що вона недобра, й покинувши мою звичну тихість, з усіх сил тупнула ногою….. Бідна Вікторія втратила бажання сміятися, подивилася на мене з подивом і показала трохи недогарків, які мені принесла... Проливши спочатку сльози гніву, я залилася сльозами розкаяння і твердо прийняла рішення ніколи більше так не чинити!.....

Іншого разу в мене сталася ще одна історія з Вікторією, але через неї я жодним чином не шкодувала, бо зберегла досконалий спокій. –  Мені хотілося взяти чорнильницю, яка стояла на печі в кухні. Оскільки я була занадто мала на зріст, щоб її взяти, я дуже  ввічливо попросила Вікторію

|A 16r| дати її мені, але вона відмовила, кажучи, щоб я стала на стілець. Я мовчки взяла стілець, але, думаючи, що вона недобра, й бажаючи дати їй це відчути, шукала в своїй голівці те, що було найобразливіше для мене. Часто, коли Вікторія стомлювалася від мене, вона називала мене "карапузиком", і це мене дуже принижувало. Тому, перш ніж зіскочити з мого  стільця, я повернулася з  гідністю й сказала: "Вікторіє, Ви карапуз!" Потім я втекла, залишаючи її роздумувати над глибоким змістом слова, яке я до неї промовила….. На результат не треба було чекати, скоро я почула, як вона гукала: "Панно Маріє... Тереза сказала, що я карапуз!" Прийшла Марія й наказала мені просити пробачення. Але я це зробила без жалю, вважаючи, що оскільки Вікторія не захотіла простягнути свою  велику руку, аби зробити мені  малу послугу, то цілком заслужила титул  карапуза.... А все-таки вона мене дуже любила, і я її теж. Одного дня вона витягла мене з  великої небезпеки, в яку я потрапила з власної провини. Вікторія прасувала, а біля неї було відро з водою, я дивилася на неї і (за звичаєм) гойдалася на стільці. Раптом стілець перехиляється і я падаю не на підлогу, а просто у  відро!!!... Мої ступні торкалися голови, я заповнила відро  як курча заповнює яйце!.. Бідна Вікторія дивилася на мене з безмежним здивуванням, адже ніколи не бачила нічого подібного. Я дуже хотіла видобутися з  відра, але це було неможливо, моя в'язниця була мені так "до міри", що я зовсім не могла поворухнутися. Насилу вона врятувала мене з моєї  великої небезпеки, але не мою сукню й усю решту, що мусила мені перемінити, оскільки я змокла до нитки...

Іншого разу я впала у піч, на щастя, вона не була

|A 16v| розпалена. Вікторії довелося тільки підняти мене та обтрусити попіл, яким я була щедро обсипана. Всі ці пригоди траплялися зі мною по середах, коли ви з Марією були на уроках співу. Також у середу отець Дюсельє прийшов нас провідати. Оскільки Вікторія сказала йому, що вдома нема нікого, крім маленької Терези, він увійшов до  кухні, щоб мене побачити, перевірив мої завдання, а я дуже пишалася, що приймала  мого сповідника, адже незадовго перед цим вперше була на сповіді[iii]. Які ж то солодкі спогади для мене!...

О, моя люба Матінко! З яким старанням Ви мене підготували, кажучи, що це не людині, а Богові я буду розповідати про свої гріхи. Я була справді в цьому цілковито переконана, тому сповідалася у великому дусі віри, і навіть запитала Вас, чи не треба сказати отцеві Дюсельє, що люблю його всім серцем, бо ж це з Богом в його особі розмовлятиму…..

Добре навчена всього, що мала сказати й зробити, я увійшла до конфесіоналу й стала навколішки. Але, відчинивши віконце, о. Дюсельє не побачив нікого: я була така маленька, що моя голова знаходилася під підпоркою для рук, –  тому він звелів мені підвестися. Я одразу послухалася і підвелася, повернулася просто до нього, щоб добре його бачити, висповідалася, як  велика дівчинка, –  й отримала благословення  дуже побожно, адже Ви мені сказали, що в цей момент  сльози маленького Ісуса очищуватимуть мою душу. Пам'ятаю, що перша наука, призначена мені, заохочувала мене передусім до шанування Пресвятої ДівиМарії, і я обіцяла собі, що подвою свою ніжність до Неї. Виходячи з конфесіоналу, я була така задоволена й така легка – ніколи не відчувала такої радості в своїй



[i]Вікторія Паске (1857-1935), служила в родині Мартен в Лізьє. 

[ii]Прикрашення статуї Пресвятої Діви Марії протягом травня. 

[iii]"Кінець 1879 чи початок 1880 р." (NECMA, стор. 67).