A  13v-14

|A 13v| цих добродійств: Ісус вчинив так, що квітка знаходила їх навіть під снігом випробування!

……………………………………………………

Залишаючи Алансон, я не відчувала жодного смутку – діти люблять зміни –  і з радістю приїхала до Лізьє. Пам'ятаю подорож, приїзд увечері до тітки, ще бачу, як Жанна і Марія[i] чекають нас у дверях.... Я була дуже щаслива, що в мене є такі чудові маленькі кузини, дуже їх любила, а також тітоньку, а особливо –  дядька, але боялася його і не почувалася в нього так спокійно, як у Бюісонне[ii] –  це там моє життя було справді щасливе………… З самого ранку Ви приходили до мене й питали, чи я віддала своє серце Богові. Потім вдягали мене, говорячи мені про Нього, а потім обіч Вас я читала вранішні молитви. Потім був урок читання –  першим словом, яке я змогла прочитати сама, було слово "Небеса". Моя люба хрещена взялася за уроки письма, а Ви, моя Матінко, за решту. Вчення не давалося мені надто легко, але пам'ять у мене була добра. Моїми улюбленими предметами були Катехизис, і особливо Свята Історія, вчила їх з радістю, але граматика часто доводила мене до сліз…… Пригадай чоловічий та жіночий рід!

Щойно закінчувалися уроки, я піднімалася на бельведер[iii] і заносила мою розетку[iv] та оцінку татусеві. Яка ж я була щаслива, коли могла йому сказати: "Я отримала 5 без  мінуса, Поліна перша так сказала!..." Адже коли це я питала Вас, чи моя п'ятірка без мінуса, а Ви казали, що так, у моїх очах це все-таки було нижче. Ви давали мені також плюси. Коли я збирала їх певну кількість, то отримувала нагороду й один вільний день. Пам'ятаю, що ті дні

|A 14r| здавалися мені набагато довшими, ніж інші, що було мені приємно, оскільки показувало, що я не люблю залишатися бездіяльною. Щодня по обіді ми йшли на прогулянку з татом. Разом відвідували Святі Дари, щоразу заходячи до іншої церкви, –  і так я вперше зайшла до каплиці Кармелю. Тато показав мені грати хорів, кажучи, що за ними перебувають монахині. Далека ж була я від думки, що за дев'ять років опинюся серед них!.......

Після прогулянки (під час якої тато завжди купував мені подаруночок за один чи два су) я поверталася додому, робила завдання, а потім решту часу проводила в саду, стрибаючи навколо тата, бо не вміла гратися в ляльки. Великою радістю було для мене приготування напоїв з дрібного насіння й кори дерев, які я знаходила на землі. Потім приносила такий чай у маленькій гарній чашці татові, й бідолашний батько переривав свою працю, посміхався й удавав, що п'є. Перш ніж віддати мені чашку, питав (ніби потайки), чи треба викинути те, що в ній. Іноді я казала, що так, але частіше забирала мій цінний настій, адже хотіла подавати його багато разів.... Любила опікуватися квітами в куточку саду, який дав мені Тато. Гралася в будування вівтариків у заглибленні, яке було посеред муру: коли закінчувала, бігла до Тата й, тягнучи його, наказувала йому міцно заплющити очі й розплющити тільки тоді, коли я скажу, –  він робив усе, що я хотіла, й дозволяв привести себе в мій садочок, а тоді я кричала: "Тату, відкрий очі!" –  він розплющував їх

|A 14v| і впадав у захоплення, щоб зробити мені приємне, вражаючись тим, що я вважала витвором мистецтва!.. Я ніколи б не закінчила, якби хотіла описати тисячі подібних дрібниць, які юрмляться у моїй пам'яті... Ах! Хіба можливо змалювати всі ті ніжності, якими  "Татусь" щедро обдаровував свою царівну? Існують речі, що їх відчуває серце, але слову і навіть думці не вдається їх виразити……….

Прекрасні дні були для мене, коли мій любий цар брав мене з собою на риболовлю. Я  так любила село, квіти й птахів!.. Іноді намагалася ловити рибу своєю маленькою вудкою, але воліла віддалитися й усістися  самотньо на квітучій траві, –  тоді мої думки набирали великої глибини, а моя душа, хоча й не знала про молитовне споглядання, занурювалася в справжню молитву.... Я слухала далекі відголоси... Шум вітру, навіть невиразна музика військового оркестру, відлуння якої долинало до мене, лагідно наповнювали моє серце меланхолією... Земля здавалася мені місцем вигнання, і я мріяла про Небо………. Пообідня пора швидко минала, й треба було повертатися до Бюісонне, але перед дорогою я з'їдала підвечірок, який приносила з собою в кошику. Чудова канапка з варенням, яку Ви мені готували, змінювала вигляд: замість живого кольору я бачила вже тільки ледве рожевий, постарілий і розмитий… і тоді земля здавалася мені ще більш сумною, і я розуміла, що лише в Небі радість буде безхмарна….. До речі, про хмари. Пам’ятаю, як одного дня чудове сільське блакитне Небо потемнішало й невдовзі почалася гроза, блискавки розтинали чорні хмари, і я побачила, як одна блискавиця вдарила десь неподалік. Далека від страху, я була в захваті, мені здавалося, що Бог



[i]Дві доньки Герен. Дядько, Ісидор Герен (1841-1909), фармацевт, 1861 р. купив аптеку П'єра Форне на площі Сен-П'єр і одружився з його донькою Селіною Форне (1847-1900). Хрещений батько Поліни, по смерті пані Мартен він був визначений родиною юридичним опікуном своїх племінниць Мартен.  

[ii]15 листопада 1877 р. В Лізьє (департамент Кальвадос) мешкало тоді близько 16500 мешканців. Наступного дня родина Мартен вступила до свого нового дому (винайнятого) в "районі Вісонне", до якого вела крута кам'яниста стежка, що відходила від шосе на Пон-ль'Евек. Будинок у парафії Сен-Жак не мав тоді ані назви, ані номера. Діти Мартен дали йому назву, замінивши "Вісонне" на "Бюісонне". Будинку вже тоді було сто років; численні кімнати з низькою стелею були розташовані досить незручно. 

[iii]Так називали добре оздоблену мансарду на третьому поверсі Бюісонне, де пан Мартен любив усамітнюватися, щоб молитися й читати. Звідти відкривається гарний вид на Лізьє та околиці. 

[iv]Відзнака, яка давалася за дуже добрі результати. Поліна знала її з часу свого навчання в пансіоні.