A  11-13r

|A 11r| Ось іще один уривок з листів мами. Бідолашна Матуся вже передчувала кінець свого вигнання: "Про обидві малі я не тривожуся: обидві такі добрі, це вибрані натури, напевно будуть добрі, –  ти й Марія досконало зможете їх виховати. Селіна ніколи не зробила найменшої добровільної провини. Мала теж буде добра: не збреше за жодні скарби світу, а розум має такий, якого я не бачила в жодній з вас"[i].

"Одного дня вона була у магазині бакалійника з Селіною й Луїзою, говорила про свої практики й жваво дискутувала з Селіною. Власниця магазину запитала Луїзу: –  Що це все означає, що коли вона грається в саду, весь час говорить тільки про практики? Пані Гошрен визирнула з вікна, намагаючись зрозуміти, що означає ця дискусія про практики?.... Бідна мала –  наше щастя, вона буде добра, вже видно задатки цього, говорить тільки про доброго Бога, ні за що не пропустила би вранішньої та вечірньої молитви. Я б хотіла, щоб ти побачила, як вона оповідає казки, –  я ніколи не бачила нічого настільки зворушливого: сама вибирає потрібні тон і вираз, а надто, коли каже: "Хлопчику з білявим волоссям, як ти вважаєш, де перебуває Бог?" –  і коли відповідає: "Він там, високо, в голубому Небі" – і з ангельським виглядом підносить очі вгору. Ми невтомно просимо її це повторювати, настільки це гарно, є щось небесне в її погляді, так що ми в захваті!......"[ii]

О, моя Мати! Як же я була щаслива в тому віці, починала вже радіти життю, чеснота мала для мене незаперечну привабливість, і здається, що я мала тоді такі ж схильності, які маю тепер, оскільки вже мала велику

|A 11v| владу над своїми вчинками. –  Ах! Як же швидко промайнули сонячні роки мого раннього дитинства, але який солодкий слід залишили в моїй душі! Пригадую щасливі дні, коли тато брав нас до павільйону[iii] , найдрібніші подробиці закарбувалися в моєму серці…… Особливо пам'ятаю прогулянки в неділю, під час яких нас завжди супроводжувала мама.... Ще відчуваю глибокі й поетичні  враження, які народжувалися в моїй душі, коли я бачила пшеничні лани, усіяні волошками й польовими квітами. Вже тоді я любила далекі простори... Простір і велетенські ялиці, чиї гілки торкалися землі, залишали в моєму серці враження, схоже на те, яке відчуваю ще й тепер, коли дивлюся на природу... Часто під час довгих прогулянок ми зустрічали бідняків, і тоді саме мала Тереза мала обов'язок давати їм милостиню, з чого була щаслива, але так само часто Тато, вважаючи, що дорога занадто довга для його царівни, відводив її додому раніше, ніж інших (превелика прикрість для неї), тоді Селіна, щоб її потішити, наповнювала маргаритками свій гарний кошик і давала їй після повернення. Але на жаль! Бабуся[iv] вважала, що для онуки їх забагато, й тому забирала велику частину з них для Пресвятої Діви Марії…… Це не подобалося маленькій Терезі, але вона пильнувала себе, щоб нічого не сказати, адже призвичаїлася ніколи не скаржитися. Навіть коли в неї забирали те, що було її власністю, або ж коли була несправедливо обвинувачена, вона воліла мовчати й не виправдовуватися –  це зовсім не було її заслугою, а тільки природною чеснотою.... Як шкода, що ця добра схильність зникла!.. 

|A 12r| О! Справді, все на землі мені посміхалося, я знаходила квіти і під ногами щокроку, а мій щасливий характер теж допомагав у тому, що моє життя було приємне. Але невдовзі мав розпочатися новий період для моєї душі, я мусила пройти через горнило випробувань і страждати вже з дитинства, щоб змогти якнайраніше присвятити себе Ісусові. Так само, як весняні квіти починають випускати паростки під снігом і розквітають у перших променях Сонця, так і маленька квіточка, чиї спогади я записую, мала пережити зиму випробувань……

Всі подробиці хвороби нашої любої матері ще живі в моєму серці, надто добре пам'ятаю останні тижні, які вона провела на землі. Ми з Селіною були як дві бідні вигнанки: щоранку по нас приходила пані Леріш[v], і ми проводили у неї весь день. Одного дня ми не мали часу прочитати вранішні молитви перед виходом, і під час дороги Селіна тихенько сказала мені: "Чи треба сказати, що ми ще не помолилися?.." –  "О! Так", –  відповіла їй я. Отже, вона дуже несміливо сказала про це пані Леріш, а та нам сказала: "Добре, дівчатка, можете помолитися", –  а потім вийшла, залишивши нас удвох у великій кімнаті.... Тоді Селіна подивилася на мене, й ми сказали: "Ах! це не так, як із Мамою... Мама завжди допомагала нам прочитати молитви!..." Коли ми гралися з дітьми, думка про нашу любу Матір не залишала нас. Одного разу, коли Селіні дали гарний абрикос, вона нахилилася до мене й сказала: "Не їжмо його, я дам його Мамі". На жаль! Бідолашна Матуся була вже занадто хвора, щоб їсти плоди цієї землі, мала насититися тільки в Небі славою Бога й пити з Ісусом таємниче вино, про яке Він казав на своїй Останній Вечері, заповідаючи, що буде ділити його з нами в Царстві свого Отця.             Мф 26,29

Зворушлива церемонія соборування теж закарбувалася в моїй душі, я й досі бачу місце, яке займала біля Селіни, ми всі [п'ятеро] стояли

|A 12v| згідно з віком, і був там бідний Татусь, який ридав……

У день відходу Мами чи наступного дня він узяв мене на руки, кажучи: "Ходи, поцілуєш востаннє твою бідну Матусю". А я, нічого не сказавши, наблизила уста до чола моєї любої Матері…… Не пам'ятаю, щоб я сильно плакала, нікому не говорила про глибокі емоції, які відчувала…… Дивилася й слухала мовчки…… ніхто не мав часу опікуватися мною, тому я добре бачила також ті речі, які хотіли б від мене приховати. Раз я опинилася перед віком труни... якийсь час розглядала його –  ніколи не бачила нічого подібного, а все-таки розуміла…… я була така маленька, що, попри низький зріст Мами, мусила піднести  голову, щоб побачити те, що було згори, й воно здавалося мені дуже великим  і дуже  сумним…  За п'ятнадцять років я опинилася перед іншою труною, Матері Женев'єви[vi] , –  ця труна була того ж розміру, що й труна моєї мами, і я знову почувалася так, як у дні мого дитинства!.... Всі мої спогади оточили мене, дивилася та сама мала Тереза, –  але вона вже виросла,  й труна здавалася їй  малою,  не мусила вже підносити  голову, щоб її бачити, вже не  підносила  її також, щоб споглядати Небо,  яке здавалося їй дуже  радісним,  адже всі ті випробування вже скінчилися й зима її душі минула……Пнп 2,11

Того дня, коли Церква благословила тлінне тіло нашої Матусі в Небі[vii], Бог уподобав дати мені іншу на землі й хотів, щоб я її вибрала сама. Ми були разом усі п'ять, дивилися одна на одну з сумом. Була там також Луїза, яка, дивлячись на Селіну й на мене, сказала: "Бідні малі, у вас більше немає Матері!..." Тоді Селіна кинулася в обійми Марії, кажучи: "Що ж, тепер ти будеш Мамою". Я звикла робити

|A 13r| так, як вона, але цього разу повернулася до Вас, моя Матінко, і, ніби майбутнє вже розірвало свою завісу, кинулась у Ваші обійми з криком: "Що ж, для мене Мамою буде Поліна!............"

Як я вже казала, саме від цього етапу життя я мусила увійти в другий період свого існування, найболісніший з усіх трьох, а надто з моменту вступу до Кармелю тієї, кого я вибрала своєю другою "Мамою". Цей період триває від часу, коли мені було чотири з половиною роки, до чотирнадцяти років, коли я віднайшла мій характер  з дитинства, входячи одночасно в серйозне життя.

Мушу Вам сказати, моя Матінко, що зі смертю Мами мій щасливий характер цілковито змінився: раніше така жвава й експансивна, я стала несміливою й тихою, надмірно вразливою. Достатньо було одного погляду, щоб я залилася сльозами. Я була задоволена, якщо абсолютно ніхто мною не опікувався, не могла зносити товариства чужих людей і віднаходила веселість лише в колі найближчої родини…… А тим часом я і надалі була оточена найлагіднішою  ніжністю. Таке  ніжне серце Тата додало до любові, яку вже мало, любов справді материнську!... А чи Ви, моя Мати, й Марія не були до мене  найніжнішими, найбезкорисливішими матерями?... Ах! Якби Господь так щедро не посилав свої благодійні  промені на Свою квіточку, вона ніколи не змогла б прийнятися на землі. Вона була ще занадто слабка, щоб витримати дощі й грози, потребувала тепла, солодкої роси й весняних вітерців, –  і ніколи їй не бракувало


[i] Лист від 22 березня 1877 р. від пані Мартен до Поліни. Терезі було чотири роки й майже три місяці.

[ii] Лист від 4 березня 1877 р. від пані Мартен до Поліни. Терезі було чотири роки й двамісяці.

[iii] Маленька власність пана Мартена, яка складалася з саду й маленької шестикутної вежі. Пан Мартен любив там побути в тиші, на самоті.

[iv] Марі-Анн- Фані Буро (1800-1883), мати пана Мартена. Мешкала на вулиці Пон-Неф, №15, але часто приходила до родини Мартен. Вона не захотіла переїхати разом із родиною до Лізьє й була доручена "маленькій Розі", годувальниці Терези, і мешкала тоді у Вальфрамбері, недалеко від Семале. Померла там 8 квітня 1883 р. у віці 83 років.

[v] Дружина Адольфа Леріша, єдиного племінника Пана Мартена; родині Леріш вінзалишив годинниково-ювелірну майстерню по вул. Пон-Неф, 15.

[vi] Мати Женев'єва відсв. Терези (Клер Бертран, 1805-1891) вступила до кармелю в Пуатьє і 1838 р., як настоятелька, стала співзасновницею кармелю в Лізьє. П'ять разів буланастоятелькою цього кармелю й померла у тій самій кімнаті й на тому самому ліжку, наякому за шість років помре Тереза.

[vii] Пані Мартен померла 28 серпня 1877 р., була похована на цвинтарі Нотр-Дам в Алансоні після поховальної служби в парафіяльному костелі 29серпня.